Було воно довгасте i однаково заокруглене з двох бокiв, схоже на добре вибiлену сонцем перестиглу диню. Рiдкий бiлий чуб спадав на безбарвнi широкi, в сосонку, брови, бiля носа прилипли двi тоненькi смужечки брудних вусiв, надаючи всьому виразу нахабної безтурботностi. Тонкi гострi вуха були втиснутi у вузький череп. I найбiльше вражали очi своїм текучим невловимим переходом вiд одного виразу до другого. Здавалось, що сiрi чоловiчки були складенi з сотнi мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом зупинялися – ставало не по собi вiд їхнього мертвого сяйва, за яким ховалася водяниста порожнеча.
«Йому навiть приємно мучити, бути по сусiдству зi смертю», – визначає Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
– Пане лейтенанте, просимо до себе на обiд, – низько поклонився, i рудий обважнiлий чуб його вiдлип вiд пiтного лоба.
– А це список неблагонадiйних, – вийняв з кишенi Варчук учетверо складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
– Гут, гут, – весело закивав головою комендант, i вони не зрозумiли, чим вiн був задоволений: чи запрошенням на обiд, чи списком, чи тим i другим.
XVIII
– Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас нiмцi кругом стоять!
– Ну, на вашому кутку їх нема. Цiлий день слiдкував за селом. Як вас звати, величати?
– Марта Сафронiвна.
– От i добре, Марто Сафронiвно. Руку менi доведеться пiдлiкувати у вас. Не побоїтесь прийняти?
– Чого там боятися? Та який iз мене лiкар. По-бабському тiльки зможу.
– Давайте по-бабському. Все одно вiйна. Шептати почнете? Як воно: бiг пес через овес, нiчого не вадило псовi,.нiчого не вадило й вiвсовi, – усмiхнувся, пригадуючи жарт Тура.
– Горе моє, вони ще й смiються, – розмотує Марта почорнiлий бинт, потiм краї рани змазує йодом, а саму рану промиває горiлкою. Далi прикладає мазь, зварену з зубчастого столiтника.
Прокинулась Нiна, шiстнадцятилiтня русява дiвчина з смiливими обрисами похудiлого обличчя, увiйшла тiтка Дарка, i всi скупчились бiля лейтенанта, мiркуючи, де б його найкраще переховати та як загоїти рану.
Вирiшили, що найлiпше перебути йому деякий час на горищi, а потiм видно буде. Повечерявши, Созiнов обережно полiз на горище i заснув чутким сном.
Третьої ночi, на здивовання всiх, сказав:
– Спасибi за ласку. Живим буду – вiддячу. Всього доброго вам, дорогi, – зупинив погляд на сумовитому обличчi Нiни.
– Куди ж ви такi? – похитала головою Марта.
– До свого вiйська пробиватись.
– Так рана ж…
– У бiльшовикiв рани загоюються на ходу.
– Хай вам щастить, – в пошанi склала руки на грудях.
– Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте, – промовила i зашарiлась Нiна.
– Неодмiнно прибуду, – поцiлувався зi всiма i вийшов надвiр, зберiгаючи в серцi образ жiнки i дiвчини.
– Я вас за село проведу, – Марта накинула хустку на плечi i обережно пересiкла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.
Пiд великими зорями лежать мовчазнi, неначе кладовище, села. Зрiдка де, як висохлi кiстки мерця, застукає автомат, розiтнеться нiч криком чи стогоном, задзвенить кованими чужинськими чобiтьми i стихне, неначе навiки. На обрiї пiдводяться тихi прямi вогнi, то одинокi, як зорi, то цiле море розiллється, i вiтер донесе тривожне ревiння худоби, а голосу людського не чути. I дзвони нiмують, тiльки гармати здалеку гримлять, шматують груди матерi-землi, трупом, неначе снопами, устеляють незiбранi прикляклi поля…
А на свiтанку у вiвсах так тужливо когось присипали своїм мелодiйним «спать пiдем, спать пiдем» куцохвостi перепiлки, що мимоволi заплющувались очi, тiльки натомленi думи та серце довго не засинали, охоплюючи всiма чуттями незмiрне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорнiло, як Днiпро в негоду, хай на смак стало солоним, гiрким, але воно владно кликало жити, i не тою травицею, що гнеться вiд найменшого подиху вiтру, i не скрипучою вербою, а гордим воїном, що не побоїться очима з самим сонцем зустрiнутись.
Прекрасне здоров'я мав лейтенант. I рана його швидко загоювалась. В усякiй скрутi вмiв утiшити себе, розвiяти важкi думки немеркнучими надiями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей i чув, як серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими, охоплюючи собою не вузький клаптик землi, а свiти…
Тепер кожної ночi прямував манiвцями на схiд зi своїм єдиним товаришем – наганом; вбирав у себе страждання людей i сам чорнiв од ваги того лиха, що половинило людей, закипало пожежами, тужило важкими, мов камiнь, сльозами…
Одного дня зустрiвся в лiсi з двома червоноармiйцями, що, попавши в оточення, уже встигли побувати i вирватися з кошари, як називали вони концентрацiйний табiр.