«А воїн справжнiй», – тяжко в думках прощається з Навроцьким. Прорватись до нього уже не може – його вiдтiсняють до яру. Один за одним вiн розстрiлює всi набої, гранатами люто розкидає звужене коло i кидається в лiс.
Шлях перегородило болото. Оббiгти його – невистачить часу. Щоб не було слiдiв, вилазить на дерево, по гiлках спускається в суцiльну щiтку високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулi i смачно чмокають по драглистiй тванi.
Витягається горiлиць, чуючи, як вода просочується крiзь одежу, холодить плечi, спину, ноги. Недалеко зривається кiлька гранат, i татарське зiлля, пруття верболозу, як од вiтру, злiтає вгору Пiдкошуючи мочар, ще деренчать автомати, а потiм i голоси, i м'якi здвиги землi вiддаляються вiд нього.
I тiльки тепер Созiнов помiчає, що вся його одежа, руки укритi набубнявiлими п'явками. З огидою зiскакує на ноги i починає одривати чорнi шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червонi шершавi плями, що зараз же наливаються дрiбними краплинами кровi. П'явки позалазили в складки одежi, добрались до тiла. Мусить вибиратись на берег i швидко роздягатись.
Над болотом уже улiгся спокiй. З китицi очерету пурхнула на траву трясогузка, пiдстрибом побiгла бережком, перехиляючи хвiст то до самої землi, то стрiмко пiдносячи вгору; вибiгла iз затiнку в кружатко сонця i здивовано зупинилась, вбравши голову в шию; заграла небагатими барвами сiрого пiр'я, а потiм, неначе в гнiздi, сховалась у ямцi, витиснутiй копитом коня. Стогоном обiзвався з заростей водяний бугай, а в береговiй розщелинi великими неправильними вiчками бiлiли джмелинi соти, скликаючи до себе золотисто-чорних, басовитих господарiв.
«Це ж фашисти можуть iще прийти сюди», – думав, розглядаючи соти i одягаючись у викручену, почорнiлу вiд води одежу.
«Таки прийдуть, iнакше вони не можуть», – твердо вирiшив, зваживши всю дрiб'язкову нiмецьку методичнiсть.
Обережно з лiсу вийшов на зруб, засiяний житом i просом, i, пригинаючись до землi, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику муравки, що витягнулась бiля почорнiлого пня, оповитого, як вiнком, пахучими переспiлими ягодами дикої полуницi. Теребив наполовину вимолоченi колоски жита i почорнiлими зернами вгамовував рiзкий голод. Потiм закусив ягодою i лiг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову болiтце озвалося розривами гранат, пострiлами з автоматiв. I не стихали вони до самого вечора.
«Усiх чортiв на болотi виглушать, – злорадно посмiхнувся вiн, мерзлякувато поводячи мокрими плечима. – Хоч би малярiя не вчепилась», – з неприємнiстю пригадав холоднi докучливi приступи чiпкої хвороби.
Вночi знову по зорях прямував на схiд. Голод зробив тiло легким: iшлося так, наче ноги ледь торкалися землi Зла упертiсть i вiдвага придавали сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповiдати друзям, коли добереться до своїх. Бо вiрилось – рано чи пiзно, а прибуде до завiтної землi.
Перед самим свiтанком, перевiривши, що на дорозi нема свiжих слiдiв автомашин i нiмецьких чобiт, заскочив у невеликий, наполовину спалений хутiрець. Довго i настирливо стукав у вiкно, аж поки не зашамотiло щось у хатi i на порозi не з'явилась висока, з недобрим виразом, зiгнута постать дiда.
– Який там чорт спати не дає!
– Свої, дiду!
– Свої на вiйнi воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобi тре?
– Хлiба трохи.
– Хлiба? А сам додому дряпаєш, до жiнки? Вояка!
– Ох, i неласкавi ж ви, дiду.
– А чого менi ласкавим бути? Що ти, дiда на весiлля чи на чарку запрошуєш… Куди ж iдеш? – зупиняє стурбованим голосом. – На перехрестi полiцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.
Винiс чуть надрiзаний буханець з втиснутою пучкою солi.
– Iди щасливо, коли чоловiк добрий, – промовив, не йдучи до хати, зiтхаючи i щось шепочучи про себе.
Затуманеними передранiшнiми полями поспiшав до лiсу.
Праворуч бiля хутiрця напiвсонно спiвав струмок, збiгаючи глинястим яром до ставу; вiтерець перегойдував стеблини Петрового батога, i вiя Великого Воза спускалась до самої землi.
Коло лiсу на сiру дорогу виповзло оголене покалiчене корiння дерев. Кимсь наполоханi, вiд ставу низько пролетiли качки-чернi, мелодiйно посвистуючи крильми, а коло самого лiсу пiзко метнулись убiк.
«Це неспроста», – зупинився на дорозi.
I в цю ж мить загрозливо гавкнуло:
– Хальт!
Брязнула зброя, i назустрiч вiд дерев вiддiлилась ощетинена автоматами група нiмцiв. Утiкати було пiзно. Дужим непомiтним рухом роздер кишеню в штанях. Наган з єдиним набоєм, холодячи тiло, упав на землю. Нiском трохи подав його в овес, тоскним зором дивлячись уперед. Як довго обшукують його слизькi холоднi руки, вивертають кишенi, забирають грошi.