Голубiнь, голубiнь! А на нiй снуються золотi павуки, натягують пряжу аж до самого неба. I нема пряжi – обiрвалась. А море перехитується над ним, таке привiтне, вiдрадне… Та це ж небо, зорi.
– Небо, зорi, – шепчуть розтрiсканi сухi уста, шепче розум, усе тiло.
– Прокинувся, Григорiю? А я вже думав – дуба даси. «Що таке?» – не може зрозумiти, i щось знайоме чується йому. Вiн може б збагнув, що воно таке, але знову чорна куля нависає над ним.
– Це я, – хрипить iз неї.
«Ще такого не було», – iде в небуття, але перед цим крiпне надiя, що швидко вiн випливе з нього, скине з себе надокучливу темiнь.
Нарештi прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тiло начинене грудками колючого льоду; мiсцями вiн розмерзається i стуленими потоками розриває напiвмертвi жили. Опираючись затерплими неслухняними руками в землю, Григорiй хоче пiдвестись i не може.
– Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старiсть пригодиться, – чує веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радiснi очi, Петро Федоренко.
– Це тти, Петтре? – заїкаючись, насилу ворушить язиком i з острахом прислухається, не пiзнаючи свого одерев'янiлого голосу. Щелепи його, здається, позростались, i ними нiяк не можна поворухнути.
– Дде ми?
– пздили по безплатнiй командировцi на той свiт i знов повернулись на землю, бо не з святими жити, а фашистiв бити нам випадає, – смiється Федоренко i по-змовницькому пiдморгує Григорiєвi.
Григорiй був контужений i поранений в ногу. Федоренко тiльки легко контужений.
– Дiла нашi не з веселих. Залишились далеко вiд своїх на землi, захопленiй нiмцем. Та живi будемо – не помремо, – додав круте слiвце. – Зараз нам треба переселитись на хутiр. Вночi одна тiтка приїде за нами.
– Якка тiтка? – недовiрливо поглянув на друга.
– Справжня людина. Мати, – споважнiв Федоренко. – Ну, тримайсь за мене i поповземо трохи далi, бо вже сили моєї нема, кишки вивертуються вiд тяжкого духу.
Вночi, поскрипуючи, пiд'їхала пiдвода, i друзi, умостившись на сiнi, поїхали на хутiр до колгоспницi Мотрi Iванiвнi квенок, матерi двох червоноармiйцiв. Доки доїхали до її двору, Григорiй зовсiм розклеївся, i довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.
– Горенько наше, – зiтхала огрядна молодиця. – Може десь i мої так дiточки пропадають.
– Не може такого бути, – безапеляцiйно доводив Федоренко. – У такої матерi дiти будуть живими i здоровими. – I уникав глибокого, з iскорками надiї, погляду лiтньої жiнки; чим вiн бiльше мiг утiшити її, та й неясну провину чув за собою, неначе був винен, що й досi ковалi кували в його головi.
Вiйна стороною обминула закинутий у лiсi понад Бугом хутiр, що всього мав п'ять дворiв. Тiльки двiчi заскочили сюди нiмцi; дiловито кинулись за наполоханими свиньми, набили на ставку свiйських качок та й подалися у безвiсть.
I хоч далеко закинутий хутiр вiд битого шляху, i хоч не пiдiм'яла його вiйна, – життя i тут неначе зупинилось. Ота настороженiсть, що кожної хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою. Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця нiч, наступний день. I тiльки бiля криницi можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову ж таки про вiйну, про своїх чоловiкiв, синiв.
Першi днi Петро, завоювавши симпатiї всiх хуторян, допомагав Мотрi Iванiвнi поратись по господарству. Хоч i гудiла ще голова, проте ходив косити ячмiнь, овес, що засiяла хазяйновита вдова в лiсництвi; навiть узявся рвати коноплi. Та Мотря Iванiвна його зразу ж прогнала з города:
– Не знає, де плоскiнь, а де матiрка. I переводить коноплi пiдряд.
Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив у лiси та на шосе. Зрiдка заглядав i до рибалки Володимира Iвановича Коваля, невеличкого проворного дiдка з клинцюватою бородою i сивою, пiдстриженою кружком головою. Тодi рибалка кидався до шафи i печi, з охотою частував рiдкого гостя.
– За здравiє нашого воїнства, – наливав першу чарку Володимир Iванович. – Нехай скорiше воно розгромить усi гнiзда фашистського мракобiсся, словом, германський iмперiалiзм i його всяких прихвоснiв, таких, як дуче, щоб їх навiки розлучило.
– Нехай скорiше повернуться нашi брати, – тремтiв голос Федоренка вiд туги, пристрасного бажання скорiше побачити своїх i напливу думок. Iнодi йому здавалось, що вся його душа витягується i от-от обiрветься. Тiльки вперта надiя та оте жартiвливе слово рятували вiд гнiтючих приступiв печалi. Хоч як було тяжко, а на людях умiв розважити горе, заспокоїти iнших i себе.
– За здравiє нашого краю, нашої Батькiвщини. Нападали на нас нiмецькi пси-рицарi, дiстали льодове побоїще. Напали бонапартисти – тут i костi лишили. Почали воювати гiтлерiвцi – i довоюються, повiр менi, до повного краху, капiтуляцiї i контрибуцiї.