– Таке воно, рiзне i всяке, – невиразно мимрить Мороз. – Так що ви з рiдного села тiкаєте?
– Тiкаємо, чоловiче добрий.
– Доводилося торiк бувати у вашому колгоспi. Дивилiїся, який у вас буйний хмiль росте.
– Хмiль у нас до неба сягає…
«Як твоя брехня», – продовжує в думцi Мороз. Усi сумнiви щодо «окруженцiв» остаточно розвiялись.
– Кажуть, партизани у ваше село навiдуються, – обережно випитує бiлявий.
– Було таке дiло. Нiяк нема спокою людям.
Варвара Григорiвна злiсно блимнула поглядом на чоловiка:
– Чому ж ти на схiд не поїхав, коли тобi спокою захотiлося?
– А чого це я свої статки мав нiзашо-нiпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золотi i срiбнi гори на Уралi лежать?
– Краще золотих!
– От не знав.
– Не треба сперечатися, i так тепер життя гiрше полину, – втихомирює подружжя полинялий пройдисвiт. – Багато партизанiв було?
– Однi говорять – сотня, а iншi в тисячу не вкладають, – хитрує старий.
– Тисяча?
– Не знаю, не знаю. За що купив – за те й продаю. Моє дiло маленьке: десь бабахнуло, а ти, дiду, пiкiруй з печi в льох. Уже гулi, мов грушi, обсiли голову. Дiдько його знає, коли цi стрельбища затихнуть. В полi он картоплю треба копати…
– Ех, чоловiче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стрiне нагла смерть де-небудь на дорозi – наче й не жив на свiтi.
– Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопцi, таким чортовинням займатися. Вiйна – дiло непевне i мiнливе. Приставайте десь у прийми – i нiяка тобi гайка.
– Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? – не витримала жiнка.
– Нате й мої штани в жлукто, – сердиться Мороз – Ораторка! Це дiло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб дiти батька не дочекалися. Так я думаю?
– Та воно трохи й не так, – аж наспiвує бiлявий. – Битися треба.
– Нiякого в цьому iнтересу не бачу. Партизани в село – нiмцi та полiцаї з села, i навпаки. Б'ються, деруться, «ура» кричать, а я хочу заможного, культурного i нейтрального життя i не ховатися по льохах та ямах. Нi, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже повiк не приросте. Подумай над цим.
– Ще й скiльки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами? Щоб помiг нам…
– Хто б це мiг бути? – наморщив лоба Мороз.
– Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, – ласкаво просить бiлявий.
– Може хто з молодших? – пiдказує жiнка i аж непокоїться, так хоче висловити свої догадки.
– А що ж, я про старих шкарбанiв, якi навiть з печi не пiкiрують, думаю? – обриває її чоловiк. – I помовч ти хоч при людях… Кум Денис не того?..
– Хто його зна. Пiди – пiдметки не прочовгаєш.
– Як воно? – запитує бiлявого.
– Пiдiть. Тiльки обережно з ним, не налякайте. Попросiть, хай сюди прийде.
– I не подумає, бо чарки бiльше нема.
– А ви купiть. У мене є дещиця, – витягає новенькi грошi.
– Оце друге дiло, – радiє старий, пильно розглядаючи чистенькi папiрцi, а жiнка насуплюється.
Надворi погожа передосiння днина. Коливається виткане золотими прожилками повiтря, на широкiм пляжi городу вигрiваються череватi гарбузи, далi, мов замiноване поле, – квадрат приземкуватої зеленоголової капусти. Чiпляючись за гудиння, Панас Карпович поспiшає до центра села. Вибравши часинку, щоб його нiхто не побачив, захеканий i переляканий, вбiгає на забур'янене подвiр'я полiцiї.
– Куди прешся? – зупиняє вартовий.
– Попрешся, коли в хатi партизани товчуться.
– Партизани?! – блiдне полiцай i влiтає в дiм. З будинку неохоче виходить старший полiцай, очi хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.
– Перелякався?
– А то нi? Вся середина колотиться i прямо розповзається, наче кисiль.
Полiцай смiється i стає у войовничу позу.
«Як би ти постояв, аби то справжнi партизани були?» – прикидає Панас Карпович.
– Скiльки ж їх у тебе?
– Двоє.
– Озброєнi?
– Нiчого не показували. Може щось i є в кишенi. Ось грона горiлку дали. Кому їх вручити?
– Давай менi. Пiдеш з нами?
– Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралiтет.
Полiцаї регочуть.
Вночi Панаса Карповича розбудило голосiння. Варвара Григорiвна так побивалася, наче в хатi лежав покiйник. Такого плачу ще не чув чоловiк. Тихо пiдiйшов до дружини, бажаючи заспокоїти її, але та ще сильнiше розридалася, вiдкидаючи од себе натрудженi, невмiлi на ласку руки чоловiка.
– Iди, згинь, проклятий… Тридцять рокiв прожити i не знати, що з запроданцем живеш… Дiточки мої, дiти… До якої ми ганьби дожили, – поiменно кликала до себе всiх синiв-фронтовикiв i проклинала їхнього батька.