Снiженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, пiдбадьорував їх, ще i ще пояснював кожному, як треба дiяти бiля в'язницi пiд час всяких несподiванок. Начальник штабу сьогоднi радiв i хвилювався бiльше звичайного. То було пiвбiди, коли пiд час партизанського нападу хтось утiкав з ворогiв, а тепер така втеча пiдведе пiд шибеницю всiх ув'язнених… Та й що може бути вiдраднiшим, анiж визволення рiдних людей! I при однiй згадцi про це все серце Вiктора Iвановича наливалося незвичним трепетом. Навiть раз спiймав себе на тому, що якось само по собi прошепотiлося: «Дорогi мої, незабутнi…»
На околицi мiста партизанiв перепинив патруль.
– Стiй! Пароль!
– Чота! – вiдповiв полiцай.
– Щось вас бiльше за чоту, – завагався патруль, прикладаючи гвинтiвку до плеча.
– Чи ти не пiзнаєш нас, Григорiю? – обiзвався другий полiцай
– Пiзнати-то пiзнаю, але, придивляюся, вас менше виїжджало з мiста, – заартачився патруль. В цей час владно обiзвався Снiженко:
– Ти що, бiльма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.
– Так би й давно сказав… – не докiнчив патруль: розвiдницький кинджал з розмаху нахилив його до землi…
Чорними безформними контурами наростає другий поверх тюрми – першого не видно за глухою напiвобваленою стiною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будiвлю, перерiзають дроти.
Вiктор Iванович б'є прикладом у вузьку обковану хвiртку. Через деякий час по той бiк стiни обiзвався заспаний голос:
– Кого там нетерплячка мордує?
– Добрий день, як здоров'я Iвана? – вiдповiдає полiцай.
– Iван здоровий, – шабортить заслiнка вовчка, i крiзь кружатко скла процiджується жовтий пучок свiтла. – Це ти, Лаврухо?
– Та я, Климе.
– Знову привели свiжу партiю?
– Атож.
– Багато?
– Хватить.
– I де їх дiвати? Уже й сплять навстоячки, – вiдкриває хвiртку i сам засинає навiки.
Партизани насамперед кинулися на варту i до караульного примiщення. I як не старались, але без кiлькох пострiлiв не обiйшлося.
– Знищили всiх, товаришу командире, – пiдбiгає до Снiженка розгарячений боєм ординарець. Не знав хлопець, що партизанськi руки не добралися до одного розводящого: той саме пiшов до вбиральнi, а коли почув на подвiр'ї незвичний гомiн, причаївся, мов пацюк.
Ключi, змайстрованi партизанським ковалем, пiдходять до всiх камер. Люди з смiхом i сльозами кидаються до визволителiв.
– Тихiше, тихiше, – порядкують тi.
– Вiкторе! – з розмаху налiтає на Снiженка рiдний брат, перехоплює його руками.
– Вiкторе Iвановичу! – притуляється до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Iвчанського колгоспу.
I завжди строгi очi Снiженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.
– Дорогi мої, – тисне руки знайомим та незнайомим людям i квапить їх за межi в'язницi…
Коли в темрявi почали затихати кроки визволителiв та визволених, очманiлий вiд жаху розводящий вискочив зi своєї схованки i, стрiляючи та репетуючи, щодуху побiг до вiйськової комендатури…
Гiтлерiвцi й полiцаї, посiдавши на машини, наздогнали партизанiв недалеко вiд лiсу. Снiженко з кiлькома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених i загiн, даючи їм можливiсть дiйти до узлiсся. Начальник штабу зразу ж перехоплює дорогу, виставляє бiля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, умiло примостився бiля ручника, потiснивши на кротовище другий номер.
На свiтанкову путь згустками темноти напливають машини.
– Тра-та-та-та… – захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет.
Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.
– Тра та-та, – коротка черга по кабiнi i знову – довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влiтає в кювет, перекидається.
Град свинцю зразу ж скошує i тернину i кулеметника. Другий номер, для чогось пiдводячи вгору поранене плече, витаскує кулемет в поле, безпорадно дивиться на Снiженка. Той опускається на землю, i знову свiтання озвалося довгою чергою…
В долинцi ще бурчать машини… Ось вискочив мотоцикл i застиг, як переляканий звiрок.
Полем, пригинаючись, бiжать чорнi постатi. То там, то тут пiдiймаються ракети. Але чогось їхнiй вiдблиск стає суцiльним, розпливчастим. Такого ще не було… Ручник, трясучись, мов у лихоманцi, уперто виривається з обважнiлих рук.
– Товаришу командире, ви пораненi…
– Давай диск! – «Чого ж вiн мокрий?»
– Тра-та-та-та.
Падають якiсь безформнi плями. Напливають новi.