– Невже завтра мене випустять на волю? – Снiженко вдає, що зовсiм повiрив обiцянцi.
– Завтра. Пiсля закiнчення усiх формальностей з документами, – смiється обергрупенфюрер. – «Ознака хороша». – Iтак, нiч промайне, потiм дорога – i ваш Супрунiв. Хороше село. За садами – хат не видно. Стави дзеркальнi i коропи дзеркальнi. Я коли їхав на схiд, думав: у вас нема культурної раби… Лiкуватися вам, пане Снiженко, треба серйозно, – тонко прядеться нитка ймовiрностi, щоб приспати сумнiви.
– Вилiкуюсь, – запевняє Снiженко, наче вiн уже на волi.
– Напад ви блискуче провели. Мене, як фахiвця, цiкавить причина вашого успiху.
– Причина – в полiцiї.
– Тiльки в полiцiї? – навiть не змiнився вираз обличчя обергрупенфюрера, начеб йому це вже було вiдомо.
– Я, здається, таємницю виказав, – захвилювався Снiженко.
– Ну, яка це таємниця? Ми вже пiдняли завiсу цiєї таємницi, – запевняє Карл Фiшер. – Я вас слухаю, пане Снiженко.
– Коли вже сказав, то сказав, – махнув рукою Снiженко. – Майже весь перший набiр полiцiї – надiсланий партизанським загоном. Партизани тiльки не пiшли до в'язницi – не могли слухати крикiв ув'язнених.
– В цьому успiх знищення людей, яких ми послали пiд маркою партизанiв? – раптово розширюються темнi чоловiчки, з обличчя змивається усмiшка i доброзичливiсть. Обергрупенфюрер починає хвилюватись i навiть почуває на спинi рухливi краплини противного холоду: а що, коли меч зради уже занесено над його головою?.. На цiй Українi милiй тiльки однi неприємностi. Вiн обводить очима загратованi вiкна i зусиллям волi стримує острах.
– Пан Крупяк знав що-небудь про це?
– Нi, пан Крупяк нiчого не знав, – мусив iз жалем промовити Снiженко: зайве слово могло б розiрвати нитку ймовiрностi.
Обергрупенфюрер блискавично вискакує на помiст. Фашисти вихоплюють зброю i пiд захистом широкої спини старшого наглядача вибiгають надвiр.
пх очима переможця проводжає Вiктор Iванович Снiженко.
Бiля шосе вiйськовий комендант, начальник тюрми i старший наглядач обеззброюють двох змiнених патрулiв, б'ючи, втискають їх в машини i мчать до будинку кари. Кат в'язницi з шкурою вириває в приголомшених служак потрiбнi Карлу Фiшеру свiдчення. Полiцаї, не витримавши катування, заплутують себе i своїх пiдсобникiв i тут же, на закривавленiй пiдлозi, знаходять свою смерть…
Незабаром охоронна рота пiд командуванням вiйськового коменданта за всiма правилами оточила будинок української допомiчної полiцiї. Зрадники спочатку кричали про непорозумiння, але, коли кiлькох iз них було убито, обернули зброю проти своїх хазяїв.
В останнi хвилини бою до Карла Фiшера прилетiв iз села напiвроздягнутий, бiлiший крейди Омелян Крупяк.
Пане обергрупенфюрер, вас пiдмануто, пiдмануто… Що цей Снiженко наробив! Чому ви не порадилися зi мною? Такого, як перший набiр полiцiї, ви вже не найдете в районi.
– В крайсi, фарфлiхт! – люто вигукнув обергрупенфюрер, запiзно зрозумiвши свою помилку. Але його окрик зараз не перелякав Крупяка. Начальник полiцiї, втративши полiцiю, довiв свою думку до кiнця:
– Пане обергрупенфюрер, ви живий вiрус мертвим зробили…
– Тепер я всiх партизанiв знищу! – в тяжкому гнiвi плямилось обличчя обергрупенфюрера. – Бригаду нашлю на них. Лiси гарматами зсiчемо, спалимо.
Але навiть i цi слова не втiшили Крупяка.
XXII
Мiтинг, проведений партизанами пiсля розгрому полiцаїв-провокаторiв, по-новому освiтив населенню шляхи вiйни. Почався вiн уночi при хмурому коливаннi вогню i тiней, а закiнчився раннiм свiтанком, коли зоря нахиляла свої червонi прапори над обнадiєним селом. Виходило, вiйна, з усiма її злигоднями, не обрубала дороги навколо села, не кинула його самотнiм вiч-на-вiч з ворогом, не заховала всiх бiйцiв за лiнiєю свинцю.
Найбiльше враження справили виступи секретаря райкому i голови райвиконкому.
– I партiя, i радянська влада з нами, – говорили люди, завзято аплодуючи пiсля кожного виступу.
То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежi, розкиданi в безладдi трупи мерзенних безбатченкiв – i тисячний натовп, що колом дружби, любовi оточив своїх озброєних синiв.
– Закiнчиться вiйна, синочки, i ми назвемо своє село Партизанським… Може б ви поїсти зайшли до мене, – запрошувала до себе воїнiв лiтня жiнка Фросина Мельник. Потiм метнулася додому i принесла двi пари чобiт. – Вiзьмiть, вони ще новенькi, пiднаряд ремiнний. Так i не довелося моїм дiтям походити в них. Коли то вони з нашою армiєю повернуться?..
Вранцi партизани пiшли до табору, залишивши в селi лише розвiдникiв. Тi розподiлили мiж собою сектори спостереження, стежачи за рухом на всiх дорогах.