Роз'яренi фашисти, побоюючись нiчного оточення, i другого вечора вiдкотилися од лiсiв. Свою невдачу вони вирiшили зiрвати на мирному населенню. Навченi гiрким досвiдом, карателi навiть села почали оточувати з усiх бокiв, наче це були партизанськi табори. Стрiляючи з автомагiв i кулеметiв, вривалися в тихi вулицi, вбиваючи людей та пiдряд запалюючи хати.
Незабаром великi озера вогнiв почали пiдiйматися вгору, затоплюючи своїми кривавими сплесками все небо.
В цю нiч партизанський загiн, згiдно з ухвалою пiдпiльного райкому, покинув територiю свого району. Райком винiс рiшення, виходячи з таких мiркувань: в партизанiв закiнчувалися запаси набоїв; не варто було ставити пiд лютий удар мирне населення.
Легкими тiнями просковзнули бiйцi бiля знятих фашистських постiв. У втомлених очах партизанiв мерехтiли вiдблиски пожежi.
XXIII
Нiколи в життi так довго i нудно, до отупiння в головi, до хворобливого розслаблення всього тiла, не сочились гарячi лiтнi днi, що колись приносили стiльки радостi, сподiванок, солодкої втоми.
Не рана в'ялила.
Страшна хмара, страшна здичавiла сила, що нависла над усiм свiтом, пекельною труйкою труїла йому, Дмитровi, болюче тiло. За цi днi довелося стiльки переболiти, передумати, що вже бiльше не зносила голова, i все тiло просило, аж кричало: роботи, дiяльностi. Як можуть дармоїди цiлими тижнями нiчого не робити – нiяк не мiг зрозумiти.
Сни були короткi, тривожнi. Обливаючись потом, прокидався посеред ночi, i вже не мiг заснути до свiтанку, коли треба було перебиратися в лiсову гущавiнь. За вiкнами сумовито шумiли дерева. Зеленопрозорi до жовтявостi мережива листя, обсiянi мiсячним промiнням, сходилися з чорними, неосвiтленими, як надвечiр'я з нiччю. Шматки високого зоряного неба виринали мiж ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнастi вiтрила, i знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтiла кожною живою струною.
Одного разу на свiтанку вiн почув, як заспiвали молодi солов'ї. Значить, десь недалеко вже брела осiнь. Надходила та пора, коли строгi ключi i тривожнi хмарини перелiтної птицi вiд зорi i до зорi вмикаються, розколихують спiвучi небеснi шляхи. I згадалось Дмитровi осiннє поле, над дорогами поранковим туманом колишуться червонi проса, розбризканими самоцвiтами переливається озимина, а прозора далечiнь, здається, срiбно подзвонює льодком, сумовито озивається журавлиними сурмами…
А лiки Марка Григоровича – синiй ранник i якась пахуча липка мазь – робили своє дiло. I чим бiльше загоювалась рана, тим пруткiшим, мiцнiшим ставало тiло Дмитра.
За наказом Варчука i голови громадського господарства Созоненка, старий пасiчник i надалi мусив залишатися бiля колгоспної пасiки, а мед здавати Варчуковi.
– На двi пiдводи вчора нагрузив. «Оборонцям нашим треба». Щоб тебе на однiй гiлляцi повiсили з твоїми оборонцями, – розповiдав увечерi Синиця.
– Що в селi, Марку Григоровичу, робиться? – впивався нетерплячим поглядом в нахмурене обличчя пасiчника.
– Свiжують гiтлерiвцi свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в скринях порядки наводять. Ну, i старцi вони, Дмитре Тимофiйовичу. Бачив старцiв на своєму вiку, а таких – не доводилося. У моєї Гафiї, як почали чистити в хатi та коморi, – навiть надтрiснутi ночовки забрали.
– Людей не вбивають?
– Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повiсили чотирьох. Дiвчатам i молодицям одна бiда. Ховаються вiд фашиста, мов од чуми…
– Моїх не зачiпають?
– Чому нi? Вчора Варчук ударив палицею Югину.
– За що? – блiднучи, поширює очi.
– За що? Хiба не знайде причiпки. Коли б на цьому обiйшлось, то ще можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всiм, хто колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.
Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:
– Ти знаєш, хто тепер у мiстi, як то його… бир… бургомiстром?
– Iз наших кого призначили?
– Який там бiс iз наших. Отой пройдисвiт – Петро Крамовий… З тюрми, кажуть, якось пiд час бомбардування вискочив i зразу ж… в начальники.
– Крамовий? – звiсив ноги з лiжка.
– Вiн, чортова душа. Ранiше людям голови крутив, а тепер зовсiм вiдкручувати буде. Кажуть, iще тодi, коли з троцькiстами зв'язався, вже з ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Лiфер Созоненко у нашому селi старшим полiцаєм служить. Батько його в магазинi порядкує. Власної лавки нiмцi не дозволяють вiдкривати, так вiн… липуче стерво.
Але Дмитро вже не слухає Марка Григоровича. Думки його крутяться навколо сказаного про Крамового. «Ах ти ж гадина солона. Скiльком людям вiн життя поламав, зруйнував, спустошив щастя, отруїв радiсть, скiлькох чесних робiтникiв заплямував отруйним язиком. I все для того, щоб озлобити людей проти влади».