До подробиць вiн бачив перед собою недобре пихате обличчя огрядного розбухлого чоловiка.
«Так от хто поперек життя ставав. Шпигун, продажна шкура… Ну, як стрiнешся ти зi мною, оббiлую твою шкуру, до самих п'ят спущу». – Дмитро встає з лiжка i довго ходить по хатi, напружений i лихий. Вiн уже прикидає в головi, де найкраще пiдстерегти новоспеченого бургомiстра; уява рельєфно окреслює i вечiрню годину на самотнiй дорозi, i зупинену покалiчену машину, i розкришене, покалiчене дробом скло, i як з смертельного ляку одвисають щоки вгодованого ворога. З цього вiн i почне.
Дмитро перевiряє свiй дробовик, сумовито похитує головою: поганенька, дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не поїдеш.
План нападу на бургомiстра вистигає в усiх деталях, але, дивно, Дмитро не почуває нiякого внутрiшнього задоволення. Що ж турбує його? Може, непевнiсть, страх зупиняють? Нi… То слово Кошового. Вiн повинен побачити Вiктора Снiженка, поговорити з ним… Не штука покласти голову за якийсь мiшок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може є важливiшi дiла. I з жалем, як шматок болючого тiла, одриває вiд себе мiркування про помсту над бургомiстром.
Росяного ранку з ремiнною оброттю в руках, наче вiн розшукує коня, iде в Супрунiв. Коли дорогою зустрiчає кого з людей, старанно i довго, з удаваною скорботою, розпитує про свого дереша з зiрочкою на лобi.
На вулицi його пiдозрiло перепиняє високий синьоносий полiцай. Мружачи очi, уважно вислухує Дмитра i потiм коротко кидає:
– Документи є?
– Аякже, божий чоловiче. Паспорт є, справки є. Хiба ж я що – безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тiльки нема. Такий дереш був, iз зiрочкою на лобi, ну прямо тобi вилитий красавець. Жизнь мою пiддержував, бо я в колгосп не писався… Оце в фурманку, бувало, як поїду… – i сам дивується, де в нього беруться слова.
«Ох, i дурний же дядько», – дивиться полiцай на оброслого кучерявим золотистим волоссям чолов'ягу. Перевiряє паспорт, довiдки i насмiшкувато копилить губи:
– З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Вiд старости треба справку мати.
– Вiд старости? Варчука? Та вiн же менi родич. Я його своїм дерешем не раз у район вiдвозив. Оце одного разу купили пiвлiтра, дiстали рибки, ну й хильнули…
– Iди вже шукай свого дереша. Ти, десь, i зараз хильнув, – смiється зверхньою начальницькою усмiшкою полiцай.
Дiйшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.
На майданi, обсадженому з чотирьох бокiв молодими тополями, вiн вперше в життi бачить невисоку свiжообстругану шибеницю. В страшнiй оправi нерухомо висять два чоловiки i жiнка. Поволi, неначе ноги йому наливаються свинцем, Дмитро йде до шибеницi.
Невдалiк од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть чорнява жiнка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодицi нема нi вiдчаю, нi слiз. Тiльки нiма скорбота, здавалось, навiки обвуглила її обличчя i всю, нiби вирiзану з чорного каменя, постать. Пiдiйшовши ближче до похиленої оправи, Дмитро несподiвано заточився, i стогiн вирвався з грудей.
3 шибеницi над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя Вiктора Снiженка. Високий лоб i щоки були вогкi вiд ранкової вiльгостi, а в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.
На тополi каркнув ворон, i Дмитро тiльки тепер побачив, що на гiлках, неначе головешки, неспокiйно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами старi попелястi комiри-надгруддя.
Дмитро кидає оброть посеред майдану i швидко, наскiльки дозволяє йому поранена нога, iде назад у лiси.
Здивований полiцай провiв його очима, але на своє щастя не перепинив, бо тепер у слiпiй лютi Дмитро руками задушив би його.
«Може прийдеться самому, на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди почувай, що тебе вся земля, нашi люди, партiя пiдтримують», – згадав слова Кошового…
Нi, вiн, Дмитро, не вiдрiзана скибка.
– Марку Григоровичу, а нiде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик – ненадiйна штука.
– Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо iнакше – смертна кара.
– Всю знесли?
– Який там чорт. Десять шкур iз колгоспника здiймеш – не принесе, коли знає, що нiхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не принесе. Люди знають цiну зброї.
– Кому можна було б шепнути?
– Онука мого Степана спитаю. Вiн комсомолець, метикований хлопчак.
– Надiйний?
– У нас нема ненадiйних.
На третю нiч Марко Григорович прийшов iз своїм онуком, чорнявим п'ятнадцятилiтнiм парубчаком. Степан з цiкавiстю дивився на Дмитра, але вигляд вдав пiдкреслено незалежний, гордовитий.