– Оце тобi наше наймолодше Синичиня, – посмiхнувся Марко Григорович.
– Це не синиця, а сокiл!.. Знаєш, чого тебе покликано?
– Знаю, – коротко вiдповiв парубчак.
– Зброя є?
– Зброя? – подивився широко i допитливо. – Дивлячись для чого.
– Як для чого? – не зрозумiв спочатку Дмитро.
– Як на добре дiло, є.
– Ти бачив, який вiн?
– А ти що пiд добрим дiлом розумiєш? – почав пильнiше оглядати невелику насторожену постать.
– А ви що? – не пiддавався парубчак.
– Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра Тимофiйовича? – обурився Марко Григорович.
– Таке життя, дiду. Нiчого не поробиш, – вiдповiв розважливо, але голос подобрiшав, забринiли нотки приязнi.
– Ти скiльки класiв закiнчив? – несподiвано повернув Дмитро розмову на iнше.
– Вiсiм. Я на рiк ранiше почав ходити до школи, – незрозумiло звигнув плечима.
– А на кого хотiв вивчитись?
– На агронома-селекцiонера.
– Тепер що робиш?
– Фурманом Созоненко призначив, – раптом озлобився парубчак. – Учора не поїхав – палиць нахватався.
– А чого ж нової властi не слухаєш? – глузливо усмiхнувся.
– Кiнський кiзяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! – як вiтром здуло всю повагу з хлопця.
– От щоб її за ноги та у воду – зброя потрiбна. Ти її сам збирав?
– Нi, з Олександром Петровичем по всiх усюдах нишпорили. Ще рана з нiг валить чоловiка, а вiн – де якi яри, де якi побоїща – все обходив. Одного разу в лiсах покалiченого «станкача» знайшли. З усiх бокiв оглянув його Олександр Петрович, позiтхав, побiдкався, що несправний кулемет, i каже менi:
– Прихватимо на всякий випадок?
– Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.
– Е, ти не кажи. В господарствi i мотузочок згодиться. Гляди, ще десь знайдемо подiбну штуковину – i з двох кулеметiв такий тобi вийде гiбрид, що фашистам у печiнках i закрутить, i заколе, i запече. Ти це по молодостi занадто щедрий, бо на готовенькому рiс, розбестився. Пожалiй, Степане, зброю один раз, то вона тебе сiм раз пожалiє. Ну, потягли.
Бездорiжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу. весь бинт на головi Олександра Петровича почервонiв, аж розпух; кров iз потом зливається, а чоловiк навiть не витирає її.
– Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, – мало не плачу з жалостi.
– Як покиньмо!? – обурився. – В тебе арсенал, чи що, в запасi є. А коли ти така тонкослiзка, – я й сам як-небудь упораюся. Вiн кровi злякався. Щo це за лiкар, який кровi боїться.
– Так я ж не лiкар.
– Тепер ми всi тi лiкарi, якi хiрургами звуться, – нечисть вирiзуємо. Зрозумiло чи нi? Ну, тодi берися за станок i помаленьку, помаленьку, а пiшли.
Притаскали ми таки цей кулемет, змазали i заховали не знати для чого… Що вам треба?
– А що в тебе є?
– У мене? – зам'явся i покосився на дiда.
– Говори, говори вже, нiчого ховатися, всi ви од старших криєтесь. Наче вони нiчого не розумiють.
– Автомат є. Радянський.
– Iще що?
– Автомат нiмецький, але без касети.
– Iще?
– Гвинтiвка, три гранати.
– Iще?
– Пiстолет. Але це для мене.
– Iще?
– Кулемет ручний, Дегтярьова. Тiльки негодящий вiн – осколками вщент побитий. Притаскав на всякий випадок.
– Ох ти чортова личина. I нiчого нiмцям не здав?
– Дулю я їм здам, – зашипiв парубчак.
– А в тебе гармати нема? – ледве стримуючи смiх, любовно оглядає парубчака.
– Нема. Чого вже нема, так нема, – пожалкував Степан, не помiчаючи доброї насмiшки Дмитра, а потiм байдуже додав: – На бiса вона здалася? Велика дуже. З нею нам не возитись.
– Кому ж це – нам?
– Ну, менi та вам, – вiдповiв так, начеб вiн уже був помiчником Дмитра.
– Ну й молодець ти, – розчулився Дмитро. – Справжнiй орел.
– Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофiйовичу?
– Автомат i пару гранат.
– Який автомат? Нiмецький чи наш?
– Наш, радянський…
Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не вiдходячи, безпросвiтне горе. А то хоч i лежало воно, як камiнь на душi, проте були рiзнi турботи i навiть радiсть пробивалась. Найбiльша ж – вiн знову мiг вiльно ходити, бiгати, повзти; вiн знову був господарем свого мiцного тiла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
– Спасибi, Марку Григоровичу, вилiкували, – збираючись в дорогу, щиро подякував.
– Ет, є за що там дякувати. – Провiв до сiней Дмитра, обняв. – Бережи себе, Дмитре Тимофiйовичу, на велике дiло iдеш. Хай таланить тобi. А бережися крiпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобi ж тiльки жити мiж людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її, як стримують коня вудилами. Бо охмiлiєш десь – горя свого не впильнуєш. Ти так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути. Свiтанком приходь.