Тремтiли старечi руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя зеленкувата сивина. Iще ступив кiлька крокiв за ним старий i зупинився, щось тихо шепочучи про себе…
Нiч тепла i тиха. Низькi хмари пропливають над деревами, то брудночорнi, то темносизi, зрiдка з-пiд них сполоханим птахом зiрветься вiтерець i притихне, зiтхаючи, неначе людина увi снi. На узлiссi посвiтлiшало. Поля пiсля дощу пiдiпрiли, розбухли, i чоботи, пiдминаючи стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тiльки вуха – все тiло ловило найменший звук, а очi (може то йому i ввижалось вiд напруги, а може пiдказувала пам'ять) бачили над вибалком кущi калини, що неясною смугою вiддiляли землю вiд неба.
Чому вiн зараз обрав Великий шлях? Вiн i сам не вiдповiв би. Може тому, що де б Дмитро не знаходився, рiдна велична дорога незмiнно жила з ним, в уявi, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле i майбутнє; вона мала своє мiсце, значиме i важливе в його серцi. Може тому, що пiдсвiдома думка пiдказувала: тут його не може ждати Невдача, – тут вiн кожну билинку знає; багаторiчна iсторiя i щорiчна карта полiв до найменшої рисочки щiльно лежить в його пам'ятi. Отож i перший вилiт треба починати, як починає птиця, – з рiдного гнiзда.
По змiцнiлому переборi вiтерця вiн чує, як гомонить шлях. I чуття Дмитра роздвоюється: знає, що скрiзь блукає чужинець, i не може уявити своєї землi, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тiльки приснилось, що ворог топче його край?
А за селом на перехрестi раз по раз засвiтить машина, вдарить блiдим вiялом i мчить кудись, в ще бiльш згустiлу темiнь.
Спочатку помiж липами, а потiм глибоким ровом наближається Дмитро до перехрестя.
Жмут свiтла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у пiднятiй руцi, з автоматом пiд рукою. I Дмитро присiв у ровi, прислухаючись до гудiння приглушених моторiв.
Машини рушили далi, а чорна постать розмiрене заходила поперек Великого шляху, ще зупинила i пропустила колону машин i закурникала щось, незвичне, рiзке, наче скрипiла залiзом.
I дико було Дмитровi бачити цю постать, дико було слухати її спiв.
«А що, якби прикладом – шуму не робити… Коли ж ти замовкнеш, iроде проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один…».
I вже не в силi стримати себе, блiднучи (вiн теж вiдчуває це), нечутно вискакує на шлях i стає з чужинцем лицем до лиця.
– Оооо! – скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, i лунко клацають зуби.
Дмитро з перебiльшеною допитливiстю якусь мить вслухається в цей напiвклекiт, напiвхрип (казали ж, що гiтлерiвцi нiчого не бояться), вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим пiдборiддям i випускає коротку чергу. Неначе струсануло тiлом чужинця.
Вiн тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає пiдкидати його тiло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потiм в залiзо глухо б'є голова.
«Добити?.. Чого там тратить набої. I так здохне. Нiхто його не просив сюди».
Дмитро пiдбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. I вiн полегшено зiтхає, коли позаду стихає йорзання тiла i скрегiт каски.
З-пiд його нiг вже бистрою птицею зривається вiтер, i Великий шлях, закрутившись, зашумiв низько i грiзно.
XXIV
Пiсля першого вдалого нападу Дмитро повеселiшав; прокинулось почуття значимостi свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього вечора, коли його, пораненого, везли на пасiку. Неприємним був тiльки отой незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потiм глухий удар голови об залiзо, що незмiнне уплiтався при згадцi про темну нiч на шляху.
Тепер Дмитро спокiйнiше i ретельнiше готувався до нового наступу: його думок не роз'їдала сiль нудьги, бездiяльностi i невiдомостi, як тодi, коли лiкувався в Марка Григоровича. Дiя раптом до ясностi вирiвняла його шлях i в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой промiжний клин: що ж його жде на новiй дорозi? Одне найбiльше турбувало – самотнiсть. Коли б iще з кимсь дiяти…
В яру довго шукав, поки не знайшов бiля Городища на валу своїх буйногривих коней, що аж блищали роздобрiлими спинами i боками. Почувши людину, призивно заїржав буланий, а потiм, трiскуче пiдминаючи копитами пересохле бадилля ведмежого вушка, стрiляючи ситнягом, пiдбiг до Дмитра i довго грайливо водив головою, неначе хотiв ударити господаря лобом. Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальцiв торкнулись дрiбнi капельки поту, а пiд тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав кiнь рiвно – пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, i вона, пересохла, дзвенiла, як дзвiн.