Смерком, прив'язавши на короткий повiд карого до буланого, Дмитро виїхав iз яру, щоб добратись вночi до Великого шляху. Коли вдалинi затемнiли стiною дерева, на полi прив'язав конi бiля грушi-дички, а сам пiшов на перехрестя.
I не встиг Дмитро пiсля короткої черги по регулювальниковi ступити кiлька крокiв уперед, як прямо з рова метеликом замерехтiв огонь кулемета, i кiлька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого i замаскованого на ровi бiля крислатої товстої липи. Затрiщали автомати, i нiмцi, вiдсiкаючи йому дорогу з правої сторони, пiвколом кинулись на поле.
«Регулювальник боком упав, – iще бринiла запiзнiла думка. – Залягти i вiдстрелюватись», – промайнула друга.
Але зразу ж рiшуче вiдкинув її: «Ну й що з того, що вiн уб'є одного-двох фашистiв i сам загине. Йому ще не одного треба на той свiт послати… Скорiше до коней… А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втiкачем… Який там дiдько, вдарить!»
Заспокоювала впевненiсть. Одначе тiло мiж лопатками неприємно стискалось. I, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, вiн так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує i обсновує його.
Росте в очах, немов сама бiжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повiд, i вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, вiн мчить у нiч, залишаючи позад себе пострiли.
Вiн летить у майданську дiброву, а потiм, давши коням перепочинок, перескакує на карого i мчить, спочатку дорогою, а потiм полями, в iнший лiс: не-сумнiвається, що завтра його шукатимуть у майданськiй, а вiн буде в дубинi…
Не путаючи, пускає конi в гущавiнь, а сам лягає пiд дубом, поклавши в узголов'я автомат.
На свiтанку випала роса, i вiн, їжачись, прокидається вiд голоду i вiльгостi.
Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах i травi. В округлому листi невисоких колючих кущiв синiють дрiбнi тернини, оповитi темносизим пилком. Пахне почорнiлий висохлий глiд i, як дятел, тукають, зриваючись з замшiлих дерев, тугi, з краплинками ледве помiтного ластовиння, Кислицi. Хруснув пiд ногою жолудь – рясно лежали вони пiд дубом, продовгуватi i вiдточенi, на диво схожi на набої до автомата.
«Понадився глек воду носити, – насмiхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. – Думалось, що фашист настiльки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без заднiх нiг на холоднiй рiллi. Думав, думав, мудрував, мудрував – i вимудрував… Нi, коли хочеш боротися з ворогом – ширший захоплюй покiс, поле захоплюй…»
Далеко, далеко заскрипiла пiдвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старi велетнi-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалiї; темнiють круги чебрецю, парасольки переквiтлого тмину.
За деревами пробурчала машина, приглушила скрип колiс, i знову курликання колiс вплiтається в насторожену тишу лiсового супокою. На парокiнному возi сидять двоє полiцаїв, а бiля них лежить нерухома постать в зеленому.
Iкає, похитуючись на возi, розiмлiлий вiд горiлки полiцай i б'є себе пiдборiддям по запалих кiстлявих грудях.
– Демиде, в тебе горiлки нема?
– Пiшов ти к чорту, – огризається Демид, тримаючи гвинтiвку в руках. – Ти за лiсом краще дивися.
– Чого менi за лiсом дивитися? Чого я в лiсi не бачив? А в тебе, Федько, нiчого нема? – звертається до фурмана, молодого парубка.
– Нема, – понуро обертається той i важко зiтхає, його юне обличчя аж посiрiло вiд внутрiшнього болю i жалю.
– Ну i чорт з вами. Приїду в крайс – там загуляю…
- Руки вгору, чорти! – вискакує на рiв, нацiляючись автоматом на Демида.
Той кидає гвинтiвку на землю i, блiднучи, наче крейда, високо пiдiймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нiчого не може второпати. Вiзник кинув вiжки пiд ноги коням i теж витягає руки, великi, чорнi.
– Я кому сказав руки вгору?! – скаженiє Дмитро. – Ставайте рядом! Кого везете?
З воза пiдводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невiдомий з стогоном падає обличчям на солому.
– Ану прав, хлопче, в лiс. Та швидко крутись менi. А ви за возом, – звертається до полiцаїв, косуючи очима по шляху.