Федiр метушиться мiж кiньми, що заступили вiжки, потiм прямує в дубину; мовчки за возом з пiднятими руками iдуть полiцаї, i знову над полудрабком пiдводиться закривавлена голова.
«Молодi, здоровi, бикам в'язи скрутили б, а вони – в полiцiю служити! Корiнцi куркульськi! Запроданцi!» – ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.
– Кого везете?
– Лейтенанта, – тверезiє п'яний полiцай, i його чорнi очi рiзко видiляються на сiрому обличчi з тонким загостреним носом.
– Розв'яжи, хлопче, командира.
Федiр кидається до воза, i через хвилину, болiсно кривлячись, невисокий чоловiк пiдходить до Дмитра.
– Хто вас бив? Обоє?
– Обоє, – не дивлячись на полiцаїв, вiдповiдає лейтенант. Дмитро пiдкинув автомат.
– Дядьку, за що ж мене? Я ж… Я… – судорога перекривлює тонкi риси протвереженого обличчя, що з бiлого стає жовтим i починає парувати.
– За те падлюко, що в полiцiю пiшов, за те, що руку на радянських людей пiдняв, – кривлячи рота, рубає Дмитро.
– Не вбивайте їх, – благає вiзник.
– Чому?
– Тодi мене полiцiя закатує, життя не буде.
– Я ще подумаю, чи буде тобi життя, чи нi, – загрозливо блиснув очима. – За скiльки найнявся людей на той свiт перевозити? Помiчником смертi хочеш бути?
– Мене ж заставили.
– Не вiрю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хлiб ти чий до цього часу їв? Нiмецький? – нацiлюється на полiцаїв.
– Дядьку! Не губiть мене. Я ж українець, – заклацали зуби в Демида.
– Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак нiмецької повiї! Ти!.. – i люто розряджує автомат.
Iз хрипом падає незграбна довга постать у вогку лiсову тiнь, а її наздоганяє друга, менша… Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не торкнувшись нi однiєю краплиною ранкової землi.
Злякано застиг бiля коней молодий вiзник.
– Скидай штани, песький син! Швидко менi! – звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
– Дядьку!.. – благає хлопець.
– Нiчого, нiчого! I голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дiвчина, почервонiє за тебе – i в очi плюне.
– Хоч труси оставте! – навертаються сльози.
– Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так тепер грiшним тiлом посвiти.
– Нi, не буду скидати! – раптом рiшуче хлопець застiбає гудзики. – Як хочете – вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму. Хiба я не шукав партизанiв?
– Менi таких перевозчикiв не треба.
– Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
– Товаришу, а може з хлопця щось вийде? – торкається його руки лейтенант.
Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом i рухливими округлими плямами.
– Дякуй червоному командировi. Вiн тебе, поганця, пожалiв.
Федiр знiяковiло кланяється лейтенантовi.
– Будемо знайомi. Бригадир Дмитро Горицвiт, – впритул пiдходить до лейтенанта.
– Лейтенант Сава Тур.
– Куди ж тепер думаєш?
– До вас партизанити. Куди ж iнакше.
– Член партiї?
– Комунiст.
– Гаразд, – повеселiшав Дмитро. – Будеш у нашому загонi комiсаром. Тобi командиром годилося б, так я непартiйний.
– А де ж ваш загiн?
– Загiн? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться…
– I це всi?
– Усi.
– Он як, – беззвучно смiється Тур, i його пiдбите око нервово здригається.
– Нiчого, одна зернина дає жменю зерна, – впевнено говорить Дмитро i собi посмiхається. – Серед людей не залишимось без людей, – хай лише почують про добрi дiла.
Другої ночi, залишивши на Городищi Тура i Федора Черевика, вiн поскакав на пасiку, щоб дiстати харчiв i всякого iнструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.
Пустив буланого на галяву, а сам швидко i тихо пiшов на пасiку.
Блiде мiсячне сяйво освiтило довгi ряди вуликiв; м'яким синюватим свiтлом переливалися стiни старої хати. Бiля дуплянки пiд грушею щось заворушилось, i Дмитро сторожко вiдскочив у тiнь, схопившись за автомат.
– Дмитре Тимофiйовичу, це ти? – вийшов назустрiч Марко Григорович.
Тiльки тепер помiтив Дмитро, як за останнiй час подався старий пасiчник. Глибокими тiнями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямi плечi, тремтливою стала хода.
– Надокучив я вам, Марку Григоровичу.
– I не смiй такого казати. Щоб i словом не обмовився менi, – постукав палицею по землi. – Чи ти думаєш – менi два вiки жити треба?.. Находився по зеленiй землi, пожив мiж людьми, дiтей виростив – пора i честь знати. А спом'яне хто з людей пiсля смертi добрим словом – для старого й це добре. Ми люди простi, – i зiтхнув. – За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дiвчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матерi росла – сам доглядав, тому й найбiльше впам'ятку.