– Славна дiвчина.
– Славна, – зрадiв Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. – Вiсiм рокiв їй було, а вона вже по господарству, як господиня, порається. Горщик не пiдiйме до припiчка, так приставляє ослiнчика, потiм вилазить сама на ослiнчик i ставить у пiч. I уроки, бувало, виучить, i їсти наварить, i менi на пасiцi помагає. Проворна дiвчина була.
Сiли на колодi, помовчали. Знову десь у кущах заспiвав молодий соловей.
«Осiнь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищi».
Хитнувся мiсяць над деревами, мальками скинулись роси.
– Засну, i зразу ж прокинусь, – здається, iде моя Соломiя до мене. Вийду їй назустрiч, а нiде нiкого, тiльки дерево шумить i печалиться.
«Чому ж дерево печалиться?.. Осiнь, вiйна. Людям i лiсам тепер найбiльше дiсталося… Хто ж то чорнiє на дорозi? пй-право, Соломiя», – пiдсвiдомий поштовх виводить його з напiвсну, i Дмитро довго не може зрозумiти, де вiн i що з ним.
– Ходiмо, Дмитре Тимофiйовичу, до хати. Заснеш часину, другу.
– Ходiмо. Так спати хочеться, – признався, позiхаючи. – За двi ночi може години три вiдпочив.
– Хоч вдалось що-небудь зробити?
– Не без того.
– От дурна голова! – вдарив себе рукою по лобi Марко Григорович. – Я й забувся, що приходив до мене на пасiку мiй однолiток – дiд Хмара, Денис Вiкторович. Ти ж знаєш його?
– Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кiлькох парубкiв, поздiймав з них кашкети, руками пiдняв бiля острiшкiв верх чиєїсь хати i вклав їх в замок.
– Вiн самий, вiн самий. Бити парубкiв не хотiв – одним кулаком убив би, то так позбиткувавсь над ними. Вiн трьох фашистiв убив, а тепер партизанiв шукає. Бабу його, все господарство – вогнем пустили. Спалили. Прийми його, Дмитре Тимофiйовичу, до себе. Крiпко лютий чоловiк став. Битиме ворога, як траву коситиме.
– Чого ж, хай приходить, нам такi потрiбнi, – погодився Дмитро, зачиняючи сiнешнi дверi i широко вбираючи грудьми медовий настiй лiсових яблук.
– Оце й добре, – закивав головою Марко Григорович, – я йому сказав, щоб до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?
– Спасибi. От харчiв у вас трохи вiзьму. Розживемося – вiддам. Сокиру, пилку треба нам.
– Що, будуватись думаєш?
– Еiе.
– Муки вам треба?
– Аякже.
– В Майданi Петрикiвському вже млин працює, нiмцям пшеницю меле, а дядькам мельник хiба що крадькома який пуд передере. Чоловiк вiн хороший. Поїдь туди й набери кiлька мiшкiв.
Дмитро засовується у ванькирчику, набитому вуликами, дiжками, рамами, i зразу засинає нервовим чутким сном. Прокидається вiд скрипу дверей, голосiв Марка Григоровича i невiдомого. Руки мимохiть знаходять зброю.
– Дмитре Тимофiйовичу, пусти. Гiсть прийшов. Вiдчиняє дверi; у ванькир входить з автоматом високий огрядний дiд з невеликою бородою.
– I поспати не дадуть. Денис Вiкторович дуже нетерплячий чоловiк, – посмiхаючись, iде в хату Марко Григорович.
– Спиш, значить? – оглядає Хмара недобрим i недовiрливим оком Дмитра.
– Сплю, дiду, – з цiкавiстю вивчає правильне, строге, неначе з дерева вирiзане обличчя.
– Крiпко спиш?
– Крiпко сплю.
– I на перинах любиш поспати? – вже єхидним i злим голосом допитується Хмара.
– I на перинах люблю, – Дмитро ледве стримує усмiх, бачачи, як його слова дратують дiда. – Особливо, коли перини пуховi. А ще як з гусячого пуху – луччих у свiтi нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.
– Розпросукин же ти син пiсля цього! – наливається буряковим соком дiд. – Зашився на пасiцi, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох, субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такi пики невмиванi, подiставали бронь, а коли нашi вiдступили, то вони або додому до бабиної спiдницi повернулись, або в лiсах агiтацiю про пуховi подушки розводять. Шукав чого-небудь кращого, нiж отi жевжики, i вимiняв шило на швайку.
– Якi жевжики? – насторожився Дмитро.
– Такi ж, як i ти – одним миром мазанi. Шукав я орлiв, а на свинячi хвости напав.
– На кого ж ви напали?
– Та на кiлькох чортiв, що крутяться, наче кiзяк в ополонцi, а людям i воду гидко брати… Що ж ви робите? – питаю їх.
– Книжечки читаємо.
– А ще що?
– Героїчно ждемо Червону Армiю.
– А ще що?
– З нас i цього досить.
– Чуєш, якi? Вони героїчно вiдсиджуються i харчi переводять. Це, прямо тобi виходить, як у ледачого молотника: млинцi з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота – цiпом крутити – йому не пiд силу… I твоя програма, значить, спати на перинах i героїчно ждати наших? А радянську владу хай твої товаришi захищають? Бо тобi вилежуватись треба?