Самохiдка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя i, круто звиваючись, помчала на батарею.
На повнiм ходу вiдкрили стрiльбу. Леонiд, морщачись од напруги, сам повiв огонь по ворогах.
Барвисте узлiсся на очах почало чорнiти, розпухати, з корiнням i верхами пiдноситися вгору. Ось неповоротко i тяжко пiдскочила гармата, пiднiмаючи вгору колеса, як пiднiмає полонений обважнiлi руки.
– Скапустилась одна! – завзято гукнув механiк-водiй.
– Фрицнулась, – повчально поправив замковий Iбрагiмов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, i обличчя Леонiда просвiтлiло, наче небезпека вже минула.
Переполовиненi, приглушенi, заслiпленi вогнем, димом i темiнню розмеленої землi, заметушились обслуги помiж порiдiлим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, i тяжко заворушились, осiдаючи, мертвотнi чорнi жерла, нацiлюючись на самохiдку.
– Блямббб!
Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохiдцi снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнiв кiлькома потоками, вгору i вниз, посипались iскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонiд i широко рукавом протер заслiпленi очi.
– Броню не розтрощило! – шаленою радiстю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.
– Не розщепило! – по звичцi поправив товариша Iбрагiмов.
– Зате ми їх зараз розщепимо, – кидає Леонiд.
Гримнув вибух. Задвигтiли i врiзалися в землю покорченi шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється i розтiкається лiсом.
Ряба самотня гармата, нацiлена на самохiдку, вивiрчує останнi розрiдженi пасма диму.
«Ми тобi переломимо хребет», – тремтить злою усмiшкою горде, напружене i потемнiле вiд кiптяви обличчя Леонiда. Проте не забуває пильно стежити за лiсом i полем.
Коли до гармати залишилися лiченi метри, побачив, як од вузької лiсової дороги почали одриватися на луг ворожi танки.
Самохiдка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю i силу, Леонiд першим напав на залiзнi потвори, перед якими вже забушували темнi, як осiннi дуби, стовпи землi.
«Лукiн пiдтримує. Зразу намацав ланцюг, – зрадiв, обливаючись чорним масним потом… – Головний, тiльки б головний продiрявити…»
Полегшено зiтхнув, коли осiла i зачадила димом машина, пiдбита Лукiним.
«А головний пре!»
Ось вiн розвернувся, нацiлюючись жерлами та бiльмами роздвоєних хрестiв. Бiля самих лiнивцiв самохiдки бризнула земля i тяжко загупала по бронi.
«Я тобi нацiлюся, гаде фашистський», – летить уперед, забуваючи своє рiшення – поменше зчеплюватися з танками.
Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, i вiн запалав, неначе купина смолистого дерева.
Самохiдка Лукiна зриває гусеницю ще з однiєї машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий мiх тракiв, i закружляла на мiсцi, вивiрчуючи вогку землю.
Не витримавши двобiчного вдару, танки, огризаючись, метнулися в лiси.
– Тiкають, тiкають! – радiсно вигукнув Бойченко.
– Дряпають! – поправляє Iбрагiмов. Самохiдка, не вмiщаючи веселого гомону, мчить до рiки. Не роздягаючись, кинувся Леонiд у хвилi, шукаючи броду, а екiпаж почав закривати люки, жалюзi, пiдiймати вгору вихлопнi труби. Незабаром, увесь, з голови до нiг, мокрий i заболочений, повертається Сергiєнко назад.
– Риби ж у рiцi, хлопцi! Пройти не дає: так i валить iз нiг. Бойченко, це по твоїй спецiальностi – налови! Ото вечеря буде!
– Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.
– Фрицатником тхне, – добавляє Iбрагiмов. Загудiв мотор. Щiльно закрита машина влетiла у воду. До самого дна роздалася навпiл розбита рiчка, i екiпаж з радiстю побачив, як до нього наближалися нашi самохiдки.
«Дорога моя Надiє, радiсть моя!
Недавно закiнчився бiй, i я знову дописую тобi листа. Вiрю: вiн вiдшукає тебе… Що ж про себе? Твiй бiлоголовий Льоня старається недаремно їсти солдатський хлiб i дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно пройшов дощик, i лiсова земля тепер пахне, як твої коси. Мiй друг, старший лейтенант Лукiн, уже насмiхається з мене: «Тобi й дим самохiдки пахне Надiйчиними косами», а сам потай зiтхає за своєю дiвчиною…
От i експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується, чому не вiдправляю листа. Вiн i не знає, що менi, як у пiснi спiвається, можна надiслати тiльки куди-небудь. Тому й тремтить мiй лист у руцi, як серце…»
– Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зi всiма деталями, ну i сам якось непомiтно примазався до чужої слави. Вiрнiше, мене примазали, а я по м'якостi характеру не заперечував: не люблю пiдiймати дискусiї у воєнний час, – смiючись пiдiйшов зiбраний, осмiхнений Сергiй Лукiн до Сергiєнка. – О, ти знову посланiє Надiйцi строчиш? Вже в тебе скоро листи i в самохiдцi не вмiстяться – доведеться на прицепах возити… Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потiм синiм олiвцем, а закiнчив червоним.