– Кольором перемоги!
XXVIII
Намучилась, нагорювалась, наробилася дiла за свiй вiк Докiя; спокiйнiше думалося на старостi пожити, тiшачи внучат та коло саду пораючись… Не судилось. Iще тiльки сонце загляне у вiкно, а вже десятник калатає гарапником у вiкно:
– На роботу, бабо! З невiсткою йди! Гей!
I спробуй не пiти. Хтось, може, вiдпроситься, хтось за чарку вiдкупиться, а тобi, стара, всi дороги заказанi – за сина лютує Варчук.
Двiчi вже синцi попоносила Югина, намiрявся i її, Докiю, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совiсть заговорила. На зрубi просо в'язала, втомилася, обiперлась спиною в полукiпок, в далину глянула.
Iз лiсу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, пiднiмався над полями i масивно плив до самого неба, повз вижатi лани, повз високу самотню могилу.
Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увiйде в хату, високий, кремезний, i як вiн їй усмiхнеться, як вiн до неї, матерi, заговорить, як обiйме її.
I вже бачила свого сина коло себе, вiдчувала дотик його великих рук i не чула, як сльози обривалися з посiчених щiк, падали на рожеву стерню, на босi, порепанi ноги.
– Хто ж за тебе дiло буде робити? Може менi накажеш? За совєтської властi хiба так на полi робила? – конем iз дороги звернув Варчук, пiд'їхав щiльно до неї. Гаряче кiнське дихання обвiяло її руки, спiтнiлi груди.
Несподiвано на старiсть роздобрiв Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тiльки синцi пiд очима ще бiльше почорнiли, i, немов заокругленi шматки рашпелiв, були насiченi грудочками губчастого тiла. Казали на селi, що навiть до молодиць почав приставати. Що ж, вiд'ївся на чужому горi.
– Чого ж мовчиш, бабо?
– Нема менi про що з тобою бали розводити.
– Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?
– Таки жду.
– Кого? Свого забiяку?
– Армiю Червону виглядаю. Сталiна жду.
– Не дiждешся, стара погань. Були вашi бiльшовички, та всi вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?!
– Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.
– Я ж тебе! – i пiдняв гарапник, наїжджаючи конем на жiнку.
Та вiдiпхнула вiд себе гарячу кiнську голову.
– Удариш, може? Покажи свою хоробрiсть. Усi в селi кажуть: хоробрий ти, а менi не вiрилось. Ну, вдар! – вперто поглянула на розбухлого Варчука.
– Паскудити рук не хочу, хай iнший паскудить. Тiльки штраф завтра, як миленька, заплатиш, – вперiщив нагаєм коня i помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки.
«Наче й не мати його породила».
Одначе швидко забула про це – знову прийшли думки, все про нього, сина свого.
I по ночах погано спала, частiше сiдала бiля вiкна, виглядала Дмитра.
Тiльки замаячить яка постать на шляху, вже мiсця не може собi знайти. Вiрила, що Дмитро не сьогоднi-завтра подасть їй звiстку. А днi минали, сушачи вдовине тiло i серце. Стала ще бiльш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмовi, неодмiнно споминала Дмитра.
Вбiгла якось у недiлю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату – чи нiмця нема, i усмiхнулась змовницьки i щасливо.
– Чуєш, Югино, що на свiтi робиться?
– Нiби що? – кинула замiтати пiдлогу.
– Йосифовi дiти цiєї ночi погуляли на шляху – двi машини зiрвали. Трупу нiмецького – що колод наложили, самi ж, як вiтер, зникли.
– Чиї це дiти, кажеш? – пiдiйшла Докiя до Килини.
– Йосифа Вiссарiоновича, Сталiна нашого. Партизани, значить.
– Може i наш Дмитро в партизанах.
– Може. А яку нову казку про партизанiв говорять!
– Розкажiть, тiтонько! – заiскрилися очi в Андрiя.
– То ж казка.
– Хай казка, аби про партизанiв.
– «Що то в полi червонiє?» – запитав нiмецький генерал своїх офiцерiв. «Мак», – вiдповiли тi. – «Мак? Вирубати, витоптати його, бо вiн укрив поле, неначе червонi прапори». Кинулись фашистськi вояки i на танках, i на машинах, i так, пiшки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'їхали до червоного поля – почали вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв: «Що ж то червонiло на полi?» – «То партизани стрiчки наколювали», – вiдповiли тi. «Не гут, не гут, – похитав головою генерал. – Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?»
– «Що то в полi так здiймається, то опускається?» – запитав удруге фашистський генерал своїх офiцерiв. «Ячмiнь», – вiдповiли тi. «Ячмiнь? Вирубати, витоптати його, щоб i стеблини не залишилося». Кинулися нiмецькi вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки винищувати ячмiнь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'їхали до поля – почали вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв: «Що ж то коливалося в полi?» – «То партизани вуса закручували», – вiдповiли тi. «Не гут, не гут, – похитав головою генерал. – Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?»