– «Що то зеленiє вдалинi?» – запитав втретє фашистський генерал своїх офiцерiв. «Вода в ставку зеленiє», – вiдповiли тi. «Зiрвати греблю, спустити воду!» – наказав генерал. Кинулись нiмецькi вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки руйнувати греблю. I тiльки пiд'їхали вони до ставу – почали вгору злiзати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв:
«Що ж то зеленiло?» – «То партизани сорочки одягали», – вiдповiли тi. «Не гут, не гут, – сказав генерал. – Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?»
– Аж тут земля гуде, спiвають копита, зброя дзвенить i пiсня, наче вiтер, летить. «Хто це спiває?» – запитав генерал своїх офiцерiв, та вже i питати не було кого: всiх мов корова язиком злизала.
– А це ми, партизани! – та як вдарять партизани по гiтлерiвцях, рознесли їх, мов чорну хмару, а потiм сказали:
«Оце здихайте, фашисти, щоб наших квiтiв не топтали, нашого хлiба не їли, нашої води не пили»…
– В Янiвських лiсах парашутисти до партизанiв спустились. Послали нiмцi облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, – озивається гордовито Андрiй.
– Може i наш Дмитро з тами парашутистами, – зiтхає Докiя.
– А що ще говорять люди! – не вщухає Килина. – Кармелюк зi своїми хлопцями появився. Фашистiв б'є, полiцаїв б'є, бандерiвцiв нищить. I суд простий у нього. Спiймають когось з поганi, Кармелюк у людей питає: «Що вiн зробив?» – «Палив», – скажуть. «То його спалити на вогнi». I горить проклята душа, а Кармелюк далi, вiд села до села, iде, свiй суд чинить, грiзний i справедливий.
– Може i наш Дмитро ходить iз хлопцями Кармелюка.
– Чудне ви говорите, тiтонько, – усмiхнувшись, не витримала Килина. – Хiба ж може один чоловiк бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з парашутистами.
– А де ж йому, по-твоєму, бути? – образилась Докiя. – Може скажеш, на службу до германа пiшов? Вiн у мене нiколи в сiрка очей не позичав, а дороги йому тiльки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в парашутисти. Поживеш – спом'янеш моє слово.
– Нехай буде так, – здвигнула плечима Килина.
– Не нехай буде, а так воно i є, – настоювала мати на своєму. – Совiсть у нього чиста. – I виходила з хати, гордовито й ображено, коли помiчала в очах сусiдки iскорки подиву. У сад пiд хутором пiде, тiльки сяде бiля розчахнутої протрухлої дубiвки – тут колись Дмитро любив посидiти. Усе, що було миле Дмитровi, стократ стало милiше Докiї. Прийде з роботи i, коли нiкого нема в хатi, всi Дмитровi фото обцiлує, до серця притискає, нiби то самий син був. Хотiла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользi.
– Не треба, дочко. Переший iз моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачi Докiї. Була вона тою самою Докiєю, господаровитою, статечною, не такою, що зiгнеться, куди вiтер повiє, та коли заходила мова за Дмитра – забувала все на свiтi. I жалiсно було дивитися, i слухати її, змучену, переболiлу найбiльшими болями – материнською любов'ю.
XXIX
Дiти нiчого не прощають старшим. На довгi роки западають у їхнi душi кривди, глибоко i болюче.
Привiвши з пашi трофейного коня, Андрiй довго рився на горищi в книжках i незадоволений, облiплений порохном i павутинням, злiз у сiни.
– Чого шукав на горищi, сину?
– Книжки якої-небудь почитати. I не знайшов – усе читано й перечитано.
– А чого ж ти до вчителя кфрема Федоровича не пiдеш?
– Нехай тому нога вiдсохне, хто до нього ступне.
– Нiби вiн що? Запродався?
– Чи запродався – не знаю, а що слизняк – всiм вiдомо.
– Як ти смiєш говорити так про свого вчителя? – А як вiн посмiв пiти працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скорiше нiмцям молоко виносили? Я ранiше – сиджу в класi – i слова не пропущу. Читаю йому вiрш, оповiдання – усiєю душею тремчу, чи так зрозумiв написане. Сяде вiн, учитель, коло мене, розбалакається i сам щось прочитає. Добре читав – так у мене серце i защемить, i засмiється. А тепер вiн людям читає: «Вiсiмсот лiтрiв молока – небагато. Хто не винесе – корову заберемо», – злiсно перекривив. – Спробував би вiн тепер свою руку менi на голову покласти – у вiчi плюнув би.