В думках завжди бачив її поруч iз собою: то разом у лiсах билися з ворогом, то сам вiн повертався з партизанами в табiр, а вона вже ждала його на порозi землянки, усмiхаючись очима i боячись кинутись йому назустрiч…
«Така не кинеться – природна стриманiсть втамує найглибшi почуття, тiльки погляд скаже про все».
I нелегко було, коли помiчав, що дiвчина сторонилась його. Нi, не сторонилась, а занадто була рiвна i зразу ж вiями гасила очi, коли ловила довгий погляд. Iз острахом помiчав, що натягнутi почуття все тугiше слухають його, розмивають поставленi перепони i от-от хлюпнуть через вiнця…
Якось ясного надвечiр'я, коли димчастозеленавi хвилi заходу погойдували уламки золотих плотiв, бiля озерець пролунав пострiл. Созiнов, затиснувши наган, стрiмголов вискочив iз хати. Сторожко пробираючись мiж деревами, побачив посеред озера на човнi Соломiю – вона швидко гребла до високого осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась i глухо стугонiла вода.
Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, i дiвчина вискочила на берег. В однiй руцi вона тримала гвинтiвку, а в другiй – убиту сову. Побачивши Созiнова, застигла на мiсцi, гордовито пiднявши вгору зброю.
– Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивiться! Щастя знайшла!
– А розум, здається, загубила? – суворо гримнув на дiвчину. – Найшла мiсце, де стрiляти! Полiцаїв, охоронникiв надумала до лiсництва принадити? I так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косує.
– Не витримала, Михаиле Васильовичу, – винувато зiтхнула i кинула на землю крапчасту, проiржавлену птицю; по-старечому зла i плеската голова сови люто свiтила жовтими витягнутими чоловiчками.
Созiнов мiцно, обома руками, перехопив гвинтiвку; захвилювався, почувши знайомий приторк приклада до плеча. Тепер вiн зрозумiв, чому не втрималась Соломiя i переможним пострiлом сколихнула дiброву.
Це був пострiл надiї! Михайло примружився i ледве сам не одвiв курок.
– Де дiстала?
– Там… – невпевнено показала рукою. – Бiля болота в кущах валялася.
– Навряд, – усумнився, пильно оглядаючи цiвку. – Нiде не поточена iржею. Де, кажеш, дiстала?
– Я її… в наглядача. Загавився вiн у лiсi, коли лiсоруби йшли додому. Напiдпитку був.
– В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тiльки по господарству вмiєш поратися, – засмiявся.
А дiвчина образилася:
– Кращого придумати не змогли? У вiчнi куховарки призначили? Не на те мене комсомол ростив.
– Вiрно, Соломiє, – передав зброю дiвчинi. – Бережи її, як життя. А зараз треба перевiрити, чи не притягнув твiй пострiл якусь нiчну птицю.
– Тодi ми її спровадимо в нiч, – рiшуче блиснули очi в Соломiї. I той несподiваний холодний погляд надовго запам'ятав Созiнов: от тобi й лiрична вдача…
Обоє тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвiту, пломеняться вечiрнiми барвами.
XXXI
Чiткий, до болю чiткий рiдний краєвид. Понад обрiєм небо блiдосинє, а трохи вище застигла обважнiла карта хмар, перемежована потрiсканими стежками просвiткiв. I не чорнi хмари, i не синi. Але є у них барви i дух чорнозему та блакитi; i не спiвучi вони, а тривожнi. I так вiдтiнять чи шматок левади з чашами осокорiв, чи пожовтiлу вулицю, чи самотню хату, що серце затиснеться, i пам'ять довше триматиме той обрис, нiж якийсь рисунок бурхливої весни або обважнiлого лiта. Невимовну значимiсть придає усьому притамоване сонячне свiтло. I нащо вже стерня, а й та приверне до себе око, збудить якусь думу.
А пiд хмарами земля чорнотiла, стоптана копитами, збита машинами, розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня верба, розчахнута мiною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а не вмирає, тiльки листом плаче, тихо, поволi, як вдовиця. Падає лист на чорну, напiвзгнилу стерню, на розвержений, перепрiлий полукiпок, на розпухлi снопи, з-пiд яких пiвмiсяцями проростає несiяне жито.
Нiмує поле.
I, немов тяжке зiтхання, поволi вгору пiдiймається дорога, посiчена зморшками, подзьобана вирвами, неначе вiспою. Чим ближче до обрiю, тим густiше з-пiд землi горбатиться замшiлий, побитий негодою камiнь – то кругами, то плитами. I раптом бiля кущiв терну, шипшини земля обривається крутими гранiтними кручами. Тут її розсiкає позеленiла шабля рiки. Буг, затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з другого – хвилястими лiсовими пагорбами, повiльно тече, неначе снить осiнньою дниною. Похмурi каменоломнi в погожу годину перекидають з одного берега на другий нерiвнi тiнi. Глибокi кар'єри, до половини залитi позеленiлою водою, заваленi незiбраним каменем, iнодi гупнуть пострiлом – шматок гранiту вiдiрвався – i знову чуйно прислухаються до шепоту хвилi, до шелесту вiтру. А кручi стрiмкi i високi, самi хмари чiпляються за них; може то вони, а може вiтер перехитує обвислий сухий кущ терну, i вiн гуде, як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замiсть застиглої погрози каменю, побачить поле з пiднятими, немов у зiтханнi, грудьми.