Нiмує поле. Не єднають його з небом теплим синiм подихом трактори, не трiпочуть над машинами молодi деревця бузкового диму. Нема на ньому нi орача, нi коня, нi плуга. Тiльки поламаний вiз бовванiє з пiднятим дишлом, тiльки ворон на дишлi оглядає свiт.
Чи ви чули коли-небудь осiннього передвечiр'я пiсню колгоспникiв? Повертаються вони додому, натрудженi, налитi доброю втомою, гордовито спокiйнi, гордовито упевненi. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене, а небо похмуре, тiльки понад землею тремтить потiк розплавленого металу, стримуючи темiнь. I несподiвано оповиє всiх задума, i пiсня сама поллється з тiєї задуми, тихо та широко. I теплiше стане тодi у холоднiм привiллi, i прийдуть новi думи, i в такi хвилини захопиш серцем iще новий шматок життя, збагатiєш розумом, i нове зерно проросте в тобi для себе, для людей.
Нiмує тепер привiлля.
Тiльки небо темне, та земля почорнiла, та чорний ворон мiж небом i землею.
I раптом загудiло поле, задзвенiло залiзом, заголосило.
Своїми нивами понуро iшли лiтнi чоловiки, молодицi, дiвчата. Не на роботу iшли. Довгий прямокутник огородили чорнi шинелi, приминаючи землю мiцними розмiреними ударами, непорушно несучи перед собою горбатi автомати. А позаду село, рiдня iде, зупиниться i знову iде, неначе за домовиною.
Спинились двi чорнi шинелi. Як ворони, каркнули щось i повели залiзними дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко трiснули черги, правда, поверх голiв, i гiтлерiвцi, переждавши хвилину, обертаються i розмiрене б'ють дорогу масивними чобiтьми.
Вгору пiдiймається дорога; в утоптаних пилом слiдах де-не-де темнiє вiспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на стернi, неначе поранена птиця, пiдiймає бiлi крила загублена хустка
Усе життя пропливає в затуманених очах людей.
Ще тiснiше матерi притуляють до себе дiтей, осипають поцiлунками, сльозами. Навiть немовлята, нiби охопленi глухим передчуттям, плачуть рiзко, надривно. Погляд у чоловiкiв глибокий, понурий. Хтось спiткнувся об камiнь i, не чуючи болю i кровi, що тече з пальцiв, так само понуро iде зведеною дорогою.
Над самою кручею поставили людей.
Оглянулась одна жiнка назад, ахнула i, притуляючи дитину до грудей, полетiла спиною вниз у чорний кар'єр. Немов бажаючи наздогнати її, затрiщали пострiли; змiшались довгi i короткi крики, i люди, вiдриваючись од кручi, перехилялись, перевертались i падали вниз, розриваючи тiло й одежу об гострi виступи.
Тих, хто упав на землю, бiля самої кручi, спихали чобiтьми, били по головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побiг до бородатого селянина в полотнянiй вишитiй сорочцi. Легко перебирав фашист довгими ногами, намагаючись одним ударом нiска в голову збити нерухоме тiло униз.
I коли вже вiдставлена нога завмерла, щоб наступної хвилини нанести зручний удар, двi чорних руки могутнiм ривком перехопили чужинця, затиснули його. Короткий крик рiзнув повiтря, i вбивця, неприродно перехиляючи голову назад, полетiв у прiрву.
На хвилинку завмерли фашисти, в пiдсвiдомому остраховi вiдхиляючись назад i руками захищаючи обличчя, а потiм, пригинаючись, почали спускатися в каменоломню.
Отут, в кар'єрi, немов у камiннiй брамi, i затис їх Дмитро зi своїми хлопцями.
Новi партизани, що недавно влились iз сел Побужжя, довiдались через перекладача, що на кручi мають розстрiлювати актив iз села Весела Дiброва. Довiдались напередоднi страти. Зразу ж, вiдкинувши план нападу на ненависного бургомiстра, Дмитро лiсами кинувсь до Бугу. Та як не поспiшали партизани, проте запiзнилися.
Напад був блискавичний.
Заметалися фашисти в кам'янiй пастцi, але всюди стрiчали холоднi суворi зморшки i невблаганнi пострiли. Слизький, оброслий водоростями камiнь вислизав з-пiд нiг, i падали вороги у воду, в холоднi домовини. Тiльки троє залiзли за брилу i чинили вiдчайдушний опiр.
Здавалось, не полiз, а побiг на гору в чорному бушлатi матрос Iван Стражнiков. Вслiд за ним поспiшав Федiр Черевик. Одночасно махнули руками – i «лимонки» полетiли вниз; спалахнули яскравi огнi; кар'єри обiзвались рiзким вибухом та стогоном.
Тур з чотирма партизанами пiшов оглядати мiсцевiсть, а решта, з Дмитром, увiйшла в каменоломню.
Перше, що кинулось у вiчi Дмитровi, була мати з дитиною. Спиною лежала вона на каменi так, що голова i ноги звисали вниз, не торкаючись нiякої опори. На грудях жiнки, затиснуте руками, спокiйно, немов заснуло, лежало бiлоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матерi.