Дмитро скинув картуза, зупинився перед жiнкою, запам'ятовуючи загостренi чiткi риси, i раптом здригнувся, скаменiв, охоплений острахом, бiллю, люттю. З очних западин матерi ще сочилися сльози, поволi з повiк стiкали на скронi i на високий лоб i зникали у чорному розплетеному волоссi.
– Мертвые, даже мертвые плачут, – пiдiйшов до нього з автоматом в руцi Iван Стражнiков. Ясний погляд його затьмарився, мiж бровами лягла глибока i жорстка складка.
– Товаришу командире, що з ними робити? – пiдвели до Дмитра трьох карателiв. У одного з обличчя, розрiзаного гострим каменем, збiгала кров, i вiн раз по раз витирав її рукавом.
– Стукнути на мiсцi, – озвався позаду кремезний Лазорко Iванець. Очi в нього ще димiлися напругою бою. – Карателi. I слово яке противне – вороном каркає.
– В камiнний бушлат уложити, – вказав рукою на другу каменоломню Iван Стражнiков.
Дмитро одвiв тяжкий погляд вiд жiнки.
Примружившись, неначе йому у вiчi заходив цигарковий дим, перекосивши рота, перед ним стояв огрядний вгодований гiтлерiвець, нарочито бажаючи показати, що вiн нiчого не боїться. Другий кинувсь до Дмитра, щось благаючи, а третiй одним i тим же рiвномiрним рухом все витирав кров з обличчя, ще бiльше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом.
Навколо лежали покалiченi трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров – поволi сочилась на камiнь; i там, де потiк чорний струмок, погасали iскорки слюди. Ще парував на гранiтi мозок, ще не погасли блищики у мертвих очах.
Тяжкий бiль i ненависть одним корiнням переплелися в душi Дмитра, проте похилене чоло було спокiйне, i вся його постать на каменi, здавалось, була висiчена з каменя, тiльки вiтер злегка перебирав русявим чубом.
– Виведiть карателiв на кручу, що за цiєю, – не дивлячись бiльше на фашистiв, виходить з кар'єру i аж бiля самої рiки надiває картуза.
Свинцева невесела хвиля лащиться до нiг Дмитра. А з очей його не сходить образ матерi з немовлям, мерехтять тi сльози, що течуть не по щоках, а по скронях i чолу. I вдалинi вiн бачить свої простори, бачить свою дружину, матiр, дiтей, своїх односельчан, своїх людей.
Може i в їхньому селi не сьогоднi – завтра поведуть на розстрiл вiрну кров. Не запiзнюйся ж, чоловiче; сторуким ставай, щоб усюди дiстати ворога. I яким дрiбним йому тепер здався готований напад на Крамового.
Пригадалась давня казка, що в саду розповiдав Андрiй, i так захотiлося побачити своїх, що вiн уже не в силi вiдiгнати припливу передчуття.
Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злiтає з гори в рiку, Дмитро пiдiймається вгору…
Над кручею стоять двi чорних постатi: одна рiвна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою бiля щоки. Третiй фашист склав руки немов на молитву i повзав на колiнах бiля Лазорка, високо витягаючи голову вверх.
– Як за життя, собака, чiпляється, – з огидою дивиться на нього Дмитро. Вiн мимохiдь помiчає, що на волохатiй руцi карателя кiлькома вгодованими павуками здригаються перснi, вони повпивалися в набряклi подушечки пальцiв; тривожно, як згустки кровi, мерехтять самоцвiти.
Вечорiє.
I знову бачить Дмитро скалiчену матiр, розстрiляних, побитих людей.
Нiмує чорне поле.
Партизани мовчки спускаються до рiки.
– Дмитре Тимофiйовичу, – рiзко окреслюються сухi м'язи на рухливому, похмурому обличчi Тура, – я думаю – нам зараз треба з'явитися у Веселiй Дiбровi. Неодмiнно. Хай народ побачить своїх захисникiв у найтяжчий час. А карателi i полiцаї теж зроблять деякi висновки, коли ми сьогоднi ж витрусимо кiлька душ з пiдлого тiла, розметаємо новоспечене управлiння. Хай страх на ворогiв переходить… Я думаю, Дмитре Тимофiйовичу, Весела Дiброва нашою партизанською базою стане.
– I стане. Що ж – нiчний марш?
– Так, нiчний марш.
– Де будемо проскакувати крiзь пости i застави?
– Пiдемо не лiсом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскiльки вiдомо менi, нема охорони.
– Плавнi уповiльнять рух.
– Ми окрайцями пiдемо. Провiдники є хорошi, виросли в цих мiсцях. А невдалiк вiд рибальського куреня є прихованi човни.
– В добру путь, в добру путь, – для чогось скинув картуза Дмитро i потиснув руку Туровi. – У Веселiй Дiбровi люди надiйнi. На них смiливо можна покластися.
– На це i я надiюся…
Одразу ж безшумними тiнями пiшли вперед розвiдники, вiддiлилася бокова охорона, i загiн швидко попрямував у глибину вечора.
XXXII
На свiтанку Григорiй з Володимиром Iвановичем пiшли трусити жаки.