Тихий стогiн пришиває його до високого плота. Перебiг подвiр'ям вiтер, зашумiли попiдвiконню вишняки, i знову довге зiтхання обiзвалося з повiтки.
«Та це ж корова» – зрештою догадується Григорiй i, пригинаючись, починає оглядати подвiр'я: чи нема нiмецького слiду.
Десь на шляху пролунав пострiл, загалакали голоси. I коли розколихана вiтром нiч притишила вулицi, Григорiй, не чуючи власного тiла, добрався до хати i припав до вiкна.
Довго вдивлявся в непроглядну темiнь, потiм обережно стукнув пальцем по шибцi. Напружено вслухається, та нiмує кiмната, причаївшись у темрявi. Ще раз постукав, сильнiше. Щось скрипнуло в хатi, i тiнь метнулась, наблизилась до вiкна,
– Хто там? – дрижить переляканий голос Софiї.
– Нiмцiв немає? – чує, як одерев'янiлий голос витискає з себе хриплуватi слова.
– Нема.
– Пусти до хати, молодице.
– Хто ж ви будете? – чути, як цокають зуби в Софiї.
– Свої. Вiд облави тiкаю.
– Горе та й годi, – з зiтханням вiдривається Софiя од вiкна. У сiнях довго не може вiдкрити засув, нарештi вiдчиняє дверi, i Григорiй входить у хату.
– Добрий вечiр, молодице, – усмiхаючись сам собi, говорить хрипким простудженим голосом. I здається, що стiни напливають, тиснуться до нього, вiтають свого господаря.
– Доброго здоров'я, – Софiя починає похапцем закривати вiкна. Вiн бачить у темрявi тiльки рухливу бiлу сорочку, поверх якої, очевидно, надiта спiдниця. Дружина коцюбою з печi вигрiбає присок i довго дмухає, поки вiд жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий пiдслiпуватий каганчик затремтiв у руках, i цятка вiдблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвiлiй квiтцi електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорiя.
– Оце така тепер культура настала, – наче вiдгадала його думки Софiя. – Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.
– Коли є що – не вiдмовлюсь, – ледве стримуючи любовний осмiх, оглядає заклопотане i зажурене обличчя Софiї.
«Невже не пiзнає?»
Хотiлося пiдiйти до неї, несподiвано пригорнути, поцiлувати. «Як би вона перелякалась тодi?» – уявив на мить перелякане обличчя дружини.
На тапчанi лежала, пiдклавши ручку пiд себе, Катерина, на лiжку чулося рiвне дихання Люби.
– Вашi дiти? – пiдiйшов до лiжка i тапчана, не можучи вiдiрвати очей вiд своїх дочок.
– Мої, – тяжко зiтхнула.
– А чоловiк де? – не обертає голови до Софiї.
– Де всi тепер, – поставила на стiл тарiлку з кашею. – Сiдайте, попоїжте трохи, хоч i холодне.
На тапчанi ворухнулась Катерина, пiдвела голову.
– Спасибi. Немає в селi нiмцiв?
– Виїхали днiв зо три вже. А так щодня наїжджають.
Катерина скочила на пiдлогу i витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось i стало напруженим.
– Не зачiпали вас нiмцi?
– Чому нi…
I не встигла Софiя доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з мiсця, скрикнула Катерина:
– Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!
– Що ти!? – i собi скрикнула i скаменiла бiля печi Софiя, широко дивлячись на Григорiя. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи i перебираючи своїми руками руки Григорiя, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорiй на руки свою дитину, пiднiс її високо над головою, опустив нижче i припав довгим поцiлунком до рожевого личка.
– Ой, не лоскочи, татку! – щасливо смiялась дiвчина, вiдгортаючи рукою бороду.
– Григорiю! Грицю! – i повнi слiз очi наближаються до його очей, усмiхнених i теж вогких. – Як же я тебе не впiзнала… Ой! – вона цiлує його, осипаючи бороду сльозами, потiм схоплюється руками за серце так, що лiктi її, немов невеликi крила, вiддiляються вiд стану. I знову цiлує свого Григорiя, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкi пальцi до його зарослих щiк, то прихиляє ними до себе чоловiка.
– Не думала, не сподiвалась?
– Де там сподiватись було… Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи нi?
– Тату, це твоя борода чи прилiплена? – смикає батька за м'який волос Катерина.
– Сама ти прилiплена, – ще мiцнiше притуляє дочку до себе. – Бач, як прилiпилась.
– Ой, Грицю! – не може знайти собi мiсця Софiя. I її обличчя горить такою любов'ю, що Григорiй, посмiхаючись, спускає на землю Катерину, а сам мiцно обiймає дружину. Потiм садовить коло себе її i дочку, не в силi надивитись на них.
Другого вечора попрощався Григорiй зi своєю сiм'єю, несучи у серцi тривожну радiсть i невсипучий бiль. Тремтiли на його шиї руки Софiї, зi стогоном одiрвалась вiд нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах i щоках Григорiя (Софiя настояла, щоб збрив бороду) ще й досi пашiли поцiлунки i сльози.