– Дмитре! Чого ж ти такий? – Югина прикладає руку до грудей i з мукою дивиться на чоловiка.
– Яким був, таким i зостався. Не взнала iще який за пiвжиття!
– Дмитре, чоловiк попрощатися прийшов.
– А ти й рада по ночах прощатись… Ну, чого прийшов? – звертається до Григорiя. – Це так ти воюєш? – не опускає зброї.
– Нi, не так, як ти думаєш, – спокiйно i насмiшкувато вiдповiдає Григорiй. – Погаси зараз своє полум'я: не в той бiк воно метнулося.
– А це ми побачимо.
В цей час на порозi виросла Докiя.
– Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти менi зараз же свою пукалку, чуєш? – пiдходить до нього мати. – Чоловiк до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, вiн iз Варчуком прощатися пiде? З Созоненком? А ви ж товаришi були. В тяжкi години всi досади прощаються своїм. Чого ти на матiр так дивишся? Не пiзнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорiй поранений був… – i вона припадає до його великих чорних рук, якi ще мiцно стискають зброю.
– Поранений. Тодi так…
I Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись i нiяковiючи. Прокинулась i заплакала Ольга. Довго пiзнавала чужого бородатого чоловiка, а потiм кинулась до нього.
– Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?
– Бач, усiх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, i вдача ж у тебе.
– Вдачу ж ви менi вдiлили, – ще хотiв чимсь вiдговоритись, але зразу подобрiшав, зрозумiв, що дарма вiн так розходився, i вже спокiйнiше додав: – Риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хай пробачить Григорiй. Де Андрiй?
– У тiй хатi спить. – Докiя прихилила бородату голову сина до себе. Поцiлував Дмитро матiр i дочку, тiльки Югину обминув, почуваючи перед нею незручнiсть, збiльшену до того присутнiстю Шевчика.
– Перекипiло, виходить? – усмiхнувся Шевчик.
– Як бачиш… I найбiльша досада вчепилась, бо така думка налетiла: обманув ти нас всiх, воювати кинув.
– Ну, менi пора в дорогу. Всього доброго вам, – пiдiйшов Григорiй до Докiї.
– Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, – поцiлувала його в чоло. – Попрощайся ж, Дмитре, з чоловiком. Не на прогулянку йде.
Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорiя i знову одвiв погляд вiд нього.
– В партизани iдеш? Чи на схiд пробиратимешся? – незручно стало за все.
– В партизани.
– В партизани? – строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер вiн iншими очима дивився на Григорiя. Рештки гнiву розвiювалися, мов останнi клаптi туману при сонцi. Затремтiли i стiни задавненої неприязнi. – Григорiю, ти вже в якомусь загонi? Чи може?.. – завагався на мить i вже, рвучи натягненi в душi та голосi нитки, зовсiм тихо промовив: – Тодi приймемо тебе до себе… Спiльна робота, дiла нашi вище наших… Ну, сам розумiєш. Ти ж кандидат партiї. Ти завжди далi бачив, нiж я.
Пiсля цих слiв гора звалилась iз плечей, тiльки дихати стало важче – серце поширшало.
Григорiй здивовано поглянув на Дмитра, бiля очей затремтiли тоненькi пучки зморщок.
– Ну, спасибi, Дмитре, за справжнє слово. Обнадiяв ти мене – яснiше тебе побачив… Iду в загiн. Чекають там мене.
– Де?
– Далеченько звiдси.
– А зв'язок нам треба мати. Чи на помiч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке…
– I за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.
– Повечеряємо разом?
– Нi, менi треба поспiшати. Далека дорога.
– Берестом не йди. Там, коло ярiв, замiноване поле лежить. Дуже хитро замiноване.
– Звiдки знаєш?
– Думали мiни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технiчну новину напоролись.
– Щасливий будь. Бий ворогiв невтомно. Щоб не довелося червонiти перед своїми людьми.
– Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, – подав тверду руку.
Провiв його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорiя, i незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увiйшов до хати, пригорнув Югину.
– Налякав? Дуже? Пробач.
Дружина, вiдхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими i щасливими очима.
– Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скiльки рокiв прожили. Хiба ж ти не знаєш, не вивчив мене? Не те що… Хiба навiть в думцi можу когось до тебе прирiвняти? До такого… вредного, а ти наче… – притулилася до його грудей.
– Ну, не буду вже бiльше, – пiдвiв рукою пiдборiддя дружини i поцiлував наймилiшi уста.
– Ще й досi не вiдiйшло, – притулила сплетенi пальцi до грудей i сiла на лавi. – Де ж ти тепер? Надовго до нас?
I застигла в чеканнi.
– Тiльки на часинку заскочив.