– На часинку тiльки? I ту треба було скаламутити. – Вона притулилась до нього всiм тiлом, а потiм глянула в чорнi, зм'якшенi очi. – Тяжко тобi, Дмитре?
– Тяжко, Югино. I найважче – за людей вiдповiдати. Багато легше б бути тим, «куди пошлють». А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке дiло. Тепер хватило смiливостi.
– Так ти командиром?
– Командир.
– I оце так уриватися в хату… – усмiхається, ще тiснiше прихиляючись до Дмитра.
– Здаюсь! – жартiвливо пiдводить руки вгору. – Погарячився. Подумав, що Григорiй обмiлiв… Хороший вiн, твердий чоловiк.
– Твердий, не зiгнеться лозиною.
В хату входить мати з Андрiєм, що весь горить i сяє вiд радостi. Проте пiдходить до батька поволi, з повагою, i щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.
– Ну, сину, як живеш?
– Погано, тату.
– Чому?
– Самi знаєте чому. Горе кругом ходить… Вiзьмiть мене, тату, з собою.
– Не мудруй, Андрiю. Не на твої роки i сили наше дiло… Бач, якого викохала – в партизани до батька хоче, – звертається до Югини. – А ти ще не думаєш партизанити? – ловить Ольгу за ручку.
– Чому не думаю? – вiдповiла дiвчинка. – Аби тiльки взяли.
– Ну, думай. Тiльки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тодi всiх фашисти повiсять.
– Нiби я маленька, не знаю, – так само тихо промовляє Ольга. – Мовчатиму, як камiнь, поки нашi не прийдуть.
– Вечеряй, сину, – приносить Докiя яєшню, а сама спирається лiктем на скриню i не спускає погляду з сина.
– Сiдайте ви, мамо, Югино, дiти.
– Ми недавно повечеряли, – слiдкує за незвичним бородатим обличчям i зiтхає.
– Чого ви, мамо?
– Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, – тiльки тебе бачу. I от прийшов ти, а менi не вiриться.
– А може то не я? Якийсь дядько бородатий… – i течуть слова про все, все, такi дорогi, несподiванi, як тiльки буває при нежданих зустрiчах.
Знову хмурнiє Дмитро, коли Югина розповiла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, i вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.
Прощання… От воно пiдводить чоловiка i вiн, наближаючись до дружини, уже вiддаляється вiд неї.
– Дмитре, рiдний, – задихається Югина i прикладає руку до своїх грудей.
«Що, маленька?» – одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.
– Дмитре, коли можна, бери i нас iз собою… – швидко шепче вона, боячись, що вiн зразу ж обiрве її. – Хоч хлiб пектиму у вас – i то полегшає на душi… Вам все одно без жiночих рук, певно, не обiйтись. Правда? Вiн мовчки вислухує дружину.
– То як, Дмитре? – тремтить її голос i тремтять сльози на вiях.
– Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час…
– А коли ж?..
– Дай з силами зберемося… Пиху з фашиста зiб'ємо, так зiб'ємо, щоб вiн, тхiр двоногий, навiть курку боявся зачепити.
– Коли це буде?..
– Незабаром! – пригадує гарячi слова Тура. – Скоро Червона Армiя своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять нашi лiси, уже ломиться розгубленiсть i страх перед ворогом, першими партизанськими пострiлами ломиться. А як пiдведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого – буде без пам'ятi летiти фашист. До своїх кордонiв i далi мазатиме п'яти…
– Коли б то скорiше цiєї години дiждати, – проводить його до дверей.
– Не забувай же, сину, нас. Частiше навiдуйсь, – сумовито шелестять слова матерi; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрiя, а вже нiч огортає Дмитра. I притишенi зiтхання ще довго йдуть iз ним, а рука тугiше стискає потеплiлу шершаву ручку пiстоля.
Вiн довго не може перебороти спокуси: пiти у кривавi гостi до Варчука. Навiть прямує з двоє гiн, обмiрковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости.
Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу… Вiн тепер командир загону, що знає всi ходи i виходи в рiдних мiсцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. I вiн рiшуче повернув до хати Бондаря.
Марiйка, хвилюючись, довго не могла вiдчинити дверi.
– Дмитре, синку, – зашепотiла, припадаючи до зятя. – Живий, здоровий? А мiй старий так тебе хотiв бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобi рукавицi виплела… Нiчого, синку, доброго не чути?
– Ви про що?
– Про нашу армiю. Дороги ж їй тiльки до нас лежать. Правда?
– Правда, мамо.
– Ну, ходiм до старого. Почув твiй стук – i вже мiсця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кiлька разiв… Ех, дiти, нашi дiти! От уже вiдживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову пiд серцем носиш.
– Вона тобi ще й не те скаже, – обiзвався з темряви тихий голос Iвана Тимофiйовича.