Полегшено зiтхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.
– Самi знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловiк. За що ж така напасть на мою голову? – сказала з перебiльшеною покорою.
– А ти чому так думаєш? – трохи охолов, опускаючи вниз брови.
– Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.
Здригнувся Варчук i зразу ж тiснiше зiбрав зморшки на перенiссi.
– Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на однiй гiлляцi не закрутилась iз своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, – уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний мiст.
В душi вона радiла, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть полiцаї вартувати недалеко вiд її хати?
Тому й по ночах виходила на подвiр'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.
Стане на кореневищi старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомiтна i сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех, ще тiснiше до дерева притулиться. Вона б рiдну ходу серед тисячi почула, по одному духовi пiзнала б, що то Дмитро йде.
Через кiлька днiв пiсля розмови з Варчуком до хати увiйшов дезертир Калiстрат Данько, що вже встиг примоститися за полiцая.
– Тiтко Югино, завтра ж уранцi вам треба бути в начальника районної допомiчної полiцiї.
– Чого? – одхилилась од печi.
– Там скажуть, чого. Ми народ темний – нам аби грошi та горiлка, – дiловито i весело сiв коло столу, нiби впевнений, що його прихiд повинен i iнших веселити. Однак чим довше сидiв, тим бiльше хмурнiло його прив'яле обличчя, а вже iз-за столу вставав, неначе у тiнь ступив: навiть чаркою не почастували.
– Глядiть же, щоб ранком були, як часи, – брязнув дверима, аж глина посипалась з одвiркiв.
– Доведеться, дочко, iти. Тiльки не з пустими руками, що зробиш – таке життя настало. А на хабарi вони ласi.
З двома кошиками, зв'язаними бiлим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у мiсто.
Перед будинком полiцiї трiпотiв облiзлий прапор iз свастикою в бiлому колi.
В передпокої повно чоловiкiв, жiнок. На дверях бiля кабiнету начальника стоїть з карабiном високий полiцай з жовто-блакитною пов'язкою на руцi. По списку викликає людей, i зникають за важкими дубовими дверима натомленi, припалi пилом, i жалем, i горем постатi старих сумовитих хлiборобiв, жiнок i дiвчат.
– Забрали ж мого синочка, забрали, – пiдперла рукою голову стара жiнка. – А за що забрали – i сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижнi прошу начальника, щоб вiдпустили синочка. А вiн те саме вiдповiдає: вiдiшлемо у мiсто, коли не признається. Звiсно, в гестапо вiддадуть. I вже не бачити менi бiльше свого найменшенького, не бачити.
I найбiльше лякає Югину окаменiлий вираз землистого, в зморшках обличчя жiнки i одноманiтний, схожий на голосiння шепiт. Видно, немало попоплакала i поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тiло.
Нарештi полiцай, зосереджено збираючи зморшки на чолi, чогось пирснув i весело вигукнув:
– Гори-цвiт! Югина! Горiти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га!
Увiйшла i стала на порозi кабiнету, поклала бiля стiни важкi кошелi. За великим присадкуватим столом у чорному френчi з золотими, застiбнутими до самої шиї гудзиками сидiв Крупяк; над ним на стiнi чорнiв намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.
– Прошу до столу, – наче з того свiту почула голос, що пробивався до неї iз сизої хмари тютюнового диму.
Пiдiйшла ближче до Крупяка, мружачись вiд диму, що зразу зайшов у вiчi.
– Панi Горицвiт. У нас є точнi вiдомостi, що ваш чоловiк перебуває в партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажiть щиру правду. Iнакше всю сiм'ю вашу заарештуємо, а добро пiде у власнiсть держави.
– Пане начальнику, – вириваються першi слова.
пй треба одвести страшну хмару вiд свого дому, дiтей – про себе зараз навiть не думається.
I Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий свiт, неначе бiля неї виринула постать Дмитра… Так, це ради нього, ради його дiтей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивцi, що нiчого не знає про чоловiка. Звiдки у неї беруться слова? Вона розповiдає довго i мальовничо, як переслiдує їхню сiм'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. I її очi, осяянi i чистi, блищать од згадок i слiз.
Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очi зустрiчаються з очима молодицi, на якусь хвилину застигають; хтива зацiкавленiсть майнула у вузьких чоловiчках. Вiн кладе ручку на стiл, i Югина, вiдчуваючи приплив кровi до голови, кiлька разiв ловить на собi його бруднi погляди, але разом з тим починає догадуватися, що вiн слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рiшення. Очевидно, вiн мало знає про Дмитра.