– Браток, а мене навчиш? Увесь вiк дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу своїми очима, те i зроблю. Я такий!
Тепер хитрувате обличчя Слюсара стає таким благальним, що навiть спокiйний Лазорко не витримав – чмихнув, i в кривiй усмiшцi заворушились уста, погойдуючи велику люльку.
– Навчу.
– От спасибi, браток! На, вiзьми на спомин про нове дiло! – i Слюсар театральним рухом простягнув Стражнiкову невеличку фiлiгранну запальничку, щоб, на всякий випадок, вiдрiзати всi ходи до вiдступу, коли матрос захоче передумати. I зразу ж Олекса з цiкавiстю i побоюванням, косуючи оком, закружляв поволi навколо величезної сулiї з амоналом.
– Iване, ти i мене навчи, – кладе на плечi матросовi важку руку Лазорко Iванець.
– Приймiть i мене до вашого колгоспу! – Невеличкий завзятий Кирило Дуденко охоплює двома руками Лазорка i Олексу. В цей час з його кишенi вилiтають списанi олiвцем листки паперу.
– Поезiя полетiла! Багато ж понаписував. I не хвалиться. Я теж колись вiршi писав, – помагає збирати листки Олекеа Слюсар. – I потерпiв повну поразку на цьому фронтi. У дев'ятому класi всi свої витвори я на уроцi лiтератури обережно поклав на парту Оксанi. А вона, певно, не зрозумiла, що з мене мiг би вийти класик, i передала зошит учителевi. Викликали мене в учительську, сказали кiлька теплих слiв, i пообiцяв директоровi, що не буду бiльше нi вiршiв писати, нi дiвчат любити. Вiршi, правда, покинув складати, а другої половини обiцянки не виконав: на цiй самiй Оксанi через п'ять рокiв оженився. Як тiльки що до чого, то й нагадую їй про минуле. В тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пiшло…
Бiля виходу метушня i тиск. На травi бiлiють широко простеленi полотна паморозi, i блiдий свiтанок зеленить просвiти мiж деревами, обличчя партизанiв.
– Iкра першого сорту! – Iван Стражнiков розглядає на долонi бурий, схожий на пiсок амонал. До нього пiдiйшов Дмитро.
– Товаришу командире, тепер ми попсуємо фашистам трохи кровi, – осмiхаючись, висипав амонал в сулiю.
Веселий на вдачу, легкий на руку, рiвно став перед командиром, поблискуючи розумними сiрими очима. На невисокiй, мiцно збудованiй постатi добре лiг чорний матроський бушлат; з-пiд безкозирки, молодцювате збитої набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобi.
– Треба хлопцiв навчити пiдривної справи.
– Аякже, – погодився. – Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий шматок злежаного бiкфордового шнура. I розглядаючи тонкий шматок плетива, Стражнiков задумавсь. Колупнув нiгтем пiд тканиною шнура рурочку пороху, подививсь у далечiнь, похитуючи головою i щось розмiрковуючи.
Далеко за голими деревами сходило осiннє сонце. Переганяючи одна одну, побiгли зубцюватими хвилями тiнi. I легка паморозь перетоплювалась в роси, а тi, оживаючи, скидались, неначе мальки на водi. У верховiттях шумiв вiтер, бiля прогалини роздвоювався, неначе рiка, – одним рукавом пiдводився вгору, лунко переколихуючи лiсовi шуми, а другим з шелестом покручено вився по землi. Ще цвiло жилаве ведмеже вушко, хоч кiлька жовтих округлих квiток, прибитих нiчними приморозками, лежало бiля кореня, ще синiла одинока квiтка розпарованих братiв, ще зеленiли, оповитi мшистим синiм оксамитом молодi пагiнцi, одначе осiнь уже владно господарювала в лiсах, i оголенi кущi шипшини червонiли продовгуватими коралами. Сумовито, овечими шапками, чорнiли кротячi нори, а безлиста, пiдмита струмком лiщина щось тихо наспiвувала i своїм гнучким тонкостоєм i вибiленим корiнням. Тiльки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, i рясно подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вiльшина.
I згадалася бурильниковi уральська осiнь, посiченi гори, покритi свiчами-соснами, порiзанi слiпучими блискавицями-березами, пригадався той рiдний свiт, що тiльки у снах йому снився тепер.
– Дай, подивлюсь на шнур, – простягнув руку непосидючий Кирило Дуденко.
– Нема чого на чуже заритись. Добудь сам, тодi й дивись. Хтось усмiхнувся, а Стражнiков поволi заховав бiкфордiв шнур у кишеню i пiшов до землянки майструвати дерев'яну скриньку. Вiн знав, що шнур пiдозрiлої якостi, проте сподiвався: може, на його щастя, все обiйдеться гаразд. «Треба ж фашистiв бити».
Тiсним колом обступили матроса майбутнi пiдривники, i вiн їм терпляче, по кiлька разiв, пояснював, як треба змайструвати саморобну мiну, як її найкраще закласти на шосе чи залiзницi.
Надвечiр зiбрались партизани бiля вiковiчного дуба. На березовому пеньку стояла невелика, акуратно зроблена скринька. Бiля неї навпочiпки сидiв Стражнiков i ще пояснював:
– Всипав я сюди з пiвтора кiлограма амоналу. В отвiр заклав запал вiд гранати РГД-33 i iзоляцiйною стьожкою з'єднав iз бiкфордовим шнуром. – Пiсля роздуму додав: – Бiкфордiв шнур повинен бути добрим, не пожмаканим, – i знову замислився.