– А коли пожмакається, то що?
– Тодi вiн враз спалахне, i лежати тобi в дерев'янiм бушлатi. Та й пiшли, друзi, на… практику.
Дмитро, вирядивши партизанiв, цiлу нiч тривоживсь, нило серце, нiби вiщувало горе. Десь аж по обiдi прийшли товаришi, але Iван Стражнiков не прийшов, його принесли пiдривники на руках своїх мертвого. Смертю героя полiг вiн пiд час вибуху. Похмура тиша стояла в лiсi…
Мовчки скинули партизани шапки, колом стиснулись над своїм товаришем.
Тяжко задумавсь Дмитро. Ще не вiрилось, що ненаситна смерть вiдiбрала бойового друга, якому б жити i жити, дивитись на свiт смiливими очима, мiцною i легкою ходою ступати по зеленiй землi.
Неясно, в уявi випливав далекий сивий Урал, що породив партизана, а у вухах бились слова голосiння, що колись вiн чув на похоронах. I от тепер цi голосiння з новою силою тривожили йому серце, єднаючи примерклий далекий день з сьогоднiшнiм, важким та болючим. Судороги перехопили йому горло, зволожились затуманенi очi.
– Прощай, товаришу, – Лазорко Iванець витягнув з кишенi Стражнiкова запальничку, кисет i шматок бiкфордового шнура.
– Шнур пiдвiв. Пожмаканий. Не терпiлося хлопцевi фашиста бити, – промовив пiсля довгої мовчанки Кирило Дуденко…
Колись Дмитро любив спочити на Городищi, там, де високий вал пiдходив до спокiйного лiсового озера i пiдiймав угору два дуби, що виросли з одного кореня. Могутнi дерева пiдводились високо над лiсом, першi грудьми стрiчали бурi i негоди, даючи у своєму листi притулок соколу.
В цiй мiсцинi i вирiшив Дмитро поховати партизана.
З новим почуттям i думками оглядав i побратимiв-дубiв, що обсiяли землю жолудями, i просвiтлене променем до самого дна спокiйне озеро, i старовинний вал, що лукою входив у глибiнь яру.
«Всi ми помремо. Стане землею нетривке наше тiло. Байдуже буде до людської печалi i радостi. I тiльки у згадках, коли достоїн будеш, вертатимешся до живих, рiвнею говоритимеш, гостюватимеш iз ними. I добрий усмiх цвiстиме для тебе на дiвочому обличчi, i материнi очi жалкуватимуть за тобою, як за своїм сином. У чорну безвiсть, без вороття, iдуть перевертнi; умирає болюче тiло, а сини не вмирають. От i проживи, чоловiче, свiй вiк, щоб твоя дитина, щоб чиясь сирота, щоб радянськi люди тебе людиною назвали…»
Надвечiр мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричi ударили дробовики i гвинтiвочнi пострiли (з автоматiв не били, бо дуже мало було набоїв), i земля посипалась на вiко домовини.
На високому дубовому стовпi, що пiдвiвся над могилою, красувався видовбаний долотом напис:
«Сину Росiї Iвану Стражнiкову, що загинув за вiльну радянську Україну».
– Товаришi партизани, брати дорогi, – переборюючи тремтiння в голосi, звернувся бiля могили до своїх друзiв Дмитро, – вiчна пам'ять славному бiйцевi. До помсти нас кличе ця свiжа могила, тисячi могил наших рiдних i кревних, що покрили поля нашої землi. В честь свiтлої пам'ятi Iвана Стражнiкова загiн органiзовує групу пiдривникiв, що нi вдень, нi вночi не дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж смiливими, як наш побратим. Група носитиме iм'я Стражнiкова. Хто знає пiдривну справу?
Спочатку навiть не ворухнулись партизани. Потiм хтось швидко почав пробиратись наперед.
– Я знаю, товаришу командире, як пiдривати поїзди, – рiшуче вийшов Олекса Слюсар.
У Лазорко Iванця аж люлька випала з руки вiд здивовання, але, спiймавши на собi упертий i злий погляд Слюсаря, вiн тiльки знизав плечима. I ще бiльше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко.
Раптом догадка, може вперше в життi так швидко, сколихнула повiльного, мовчазного лiсовика.
– I я це дiло знаю, Дмитре Тимофiйовичу, – неквапно ступив до командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча Слюсаря.
I вiдчув Лазорко, як все його обличчя почало червонiти й палати: нiколи в життi не доводилось на людях казати неправду. Найбiльше боявся, щоб хтось iз партизанiв не кинув зайвого слова.
Але нiхто не видав їх. Полегшено перевiвши дух, Лазорко вдячним i добрим поглядом оглянув усiх воїнiв, якi навiть .словом не обмовились i тодi, коли командир вiдiйшов у гущавiнь лiсу.
«Якi хлопцi! Якi хлопцi!.. Нi, фашисте, нiколи тобi не здолати нас!» – пiд шелест осiнньої землi схвильовано думав. Дмитро. Вiн знав, що нi Слюсар, нi Iванець, нi Дуденко не знають пiдривної справи, i вiрив, що вони знатимуть її…
Життя саме пiдказало Дмитровi, як увiковiчити пам'ять бойового друга. А над деталями органiзацiї групи ще помiркує iз Туром.
Надiв шапку i поволi пiшов до землянки повз величнi дуби-побратими, що навiки поєднались одним коренем.