Карл Фiшер пильно стежив за катуванням. Ось вiн помiтив, як болiсно скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скалiченiй нозi. Усмiхаючись, Фiшер щось промовив до ката, а потiм звернувся до заарештованого:
– Наука говорить, що плач дерева вiдбувається пiд впливом корневого тиску. От ми вам, пане Костюк, i стиснемо пiдсохлий корiнь, – вказав пальцем на синю вiд рубцiв ногу заарештованого
– Падлюка недовчена! – i плювок залiпив око обергрупенфюреру.
Уже наближалася комендантська година, коли гестапiвцi, пiдхопивши непритомного Костюка, волоком потягнули його по схiдцях на вулицю.
З-за рогу пiдiйшла машина, i тiльки фашисти схопили Костюка, щоб з розгону вкинути його в кузов, як пролунало двi короткi черги.
Гестапiвцi, смертельно блiднучи, тяжко упали на брук. Чиїсь руки, пiдхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, i машина на скаженiй швидкостi помчала до Великого шляху.
Кат гестапо, побачивши смерть охоронцiв, не випускаючи з руки гарапника, нагинаючись, побiг по схiдцях до кабiнету Карла Фiшера. В дверях вiн перелякано крикнув:
– Пафло Сафченко!
Карл Фiшер, як ужалений, зiскочив зi стiльця, обернувсь до стiни, обмацуючи її, мов слiпий, обома руками. Розкрились i зачинилися потайнi дверi, заховавши за собою обергрупенфюрера. I тiльки тепер уперше кат засумнiвався в хоробростi свого шефа.
В той час, коли машини гестапо i фельджандармерiї плямили iєроглiфами усi дороги, розшукуючи Костюка i Савченка, Павло Михайлович, Генадiй Павлович i секретар райкому комсомолу Лесь Безхлiбний сидiли в хатi Семена Побережного, обмiрковуючи з комiсаром Савою Туром дальшу роботу партизанського загону «За Батькiвщину».
Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, але Тур не помiтив течiї часу, який наче втратив зараз астрономiчний вимiр. Тi думки, сподiвання, перспективи, якi виношував Тур iз Горицвiтом, тепер чiткiше окреслились i поширшали, як ширшають на свiтанку обриси землi. Найбiльше радувало, що до закiльцьованого колонадами лiсiв Городища простягнулися промiння зв'язку i рiднi руки нескореного мiста. Це вже зразу, як думав Тур, вдвоє збiльшувало силу партизанiв, це повинно було послабити i силу ворогiв: адже райком пiдкаже, де i як з найбiльшою ефективнiстю треба буде вдарити по фашистах. Так Городище з своїх низин пiдводилося вгору, охоплюючи партизанським оком увесь район. Змiцнювались i внутрiшнi сили загону: партiйний i комсомольський актив офiцiально оформлювалися в партiйну i комсомольську органiзацiї. Про їхню роботу й говорив найбiльше Генадiй Павлович Новиков.
Цi найзначнiшi подiї у життi загону поєдналися з могутнiм сплетенням незвiданих почуттiв, вони, наче музика, пронизували кожну клiтину Тура. Завжди стриманий, вiн зараз розцвiтав усiм багатством душi, радiсно ввiряючи своє сьогоднi i майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч iз ним сидять пiдпiльники, кращi сини партiї, правофланговi Батькiвщини, наливало його невимовною вдячнiстю i гордiстю. Цi хвилини були святом юних переживань, коли всi твої помисли, розкриваючись на людях, переповненi найдорожчим: бiльше зробити для своєї Вiтчизни.
Спочатку вiн хвилювався, розповiдаючи про життя загону, але першi ж батькiвськi поправки Новикова, який, виходило, уже знав про пхню дiяльнiсть, прояснили i слова, i серце…
За вiкнами просторої, з двома виходами кiмнати, неспокiйно шумiла i шумiла рiка. Хвилi глухо билися в розмитий берег, i на їхнiй гомiн легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осiннiми пахощами просохлої рибальської снастi. А в хатi над столом, наче гроно, щiльно нависли завзятi голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на нiй те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля вiйни. Ось уже лягли на папiр лiнiї залiзниць, плями придорожнiх дзотiв, павутиння кущових полiцiй, лишай вiйськової комендатури. Розплутувалися вузлики невiдомого, i Тур, за звичкою командира, прикидав у головi, де краще можна вдарити по ворогах.
– Що, над операцiєю задумався? – запитав Савченко.
– Звичка, Павле Михайловичу.
– Добра звичка. На що звернув увагу?
– Враховуючи свої можливостi, на другорядне глянув, а треба б з головнiшого починати.
– От i починай з головнiшого.
– Мiн нема, вибухових речовин нема.
– Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити мiну? – Генадiй Павлович поправив чорний чуб.
– Можна.
– От i гаразд. Старий аеродром бачиш? – показав на карту.
– Бачу.
– Тепер вiн пустує – розбитий вщент. А ось бiля дiброви пiдземне бомбосховище. Нiмцi не розшукали його.