Пiт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлi губи i теплою росою падав на землю. А всерединi то спалахував жар, то розтiкався холод.
Вона зараз забула за все, тiльки iнстинктивно вiдчула, що хтось iде за нею, бо в уявi, блискавично змiнюючи одна одну, проносились картини дитинства, юностi – все, зв'язане з образом батька. Вона навiть чула, як пахнуть пергою його шершавi, почорнiлi пальцi, як вiє тютюном од сивої, аж позеленiлої бороди.
Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лiсовий сад, i зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хiба ж не вона приїжджала сюди по яблука, грушi? Хiба не тут її першi дослiди налилися теплим соком i закрасувались плодами, наче новорiчна ялинка? Ось i черешня темнiє, з якої колись падала на росисту траву. Ще трохи пробiгти по стежцi, i роздасться лiс, огинаючи широкими крилами прогалину. I пiдсвiдомий острах враз сипнув шматочками льоду за спину. Бiгцем уперед.
– Ой, – опускає хустку на плечi i, чуючи приплив недоброї млостi, обважнiлою рукою невмiло розстiбає блузку. А пальцi мимохiть ударили по вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її. Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась помiж деревами. Кiлька разiв натиснула на клямку, i залiзо гулко задзвенiло в сiнях – видно, там стояли порожнi кадуби.
Як довго тягнеться час! пї серце мало не вискочить з грудей, а обличчя раптом починає стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, i в цей час вiдкриваються хатнi дверi.
– Хто там?
Чує такий знайомий голос i, захлинаючись од хвилювання, ледве промовляє:
– Це я, тату. Соломiя ваша. Ой, таточку!
– Дитино моя! – забилося в сiнях. Вiдчиняються дверi, i вона млiє на батькових грудях, вiдчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.
– Соломiє! Доню! Жива? Здорова? – тягне її до хати i знову цiлує, по-старечому м'якими губами.
– Жива! Здорова! – i сльози зриваються з її очей, як перше зривався пiт з обличчя.
– А я вже тебе, доню, був поховав, як довiдався через Дмитра Тимофiйовича, що фашисти перерiзали шлях. За журбою мiсця не мiг собi знайти.
– Де тепер Дмитро Тимофiйович?.. Ой, таточку, рiдний! Чи скучили так за мною, як я за вами?
– Ще й питає! – I вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках, бородi. – А Дмитро Тимофiйович у партизанах. Ранiше був бригадиром, а став командиром, – промовив пошепки, прихиляючись до неї.
– От молодчина! – захоплено вигукує. – I вже що-небудь зробив його загiн?
– Куди твоє дiло! Ворочають свiтом хлопцi, аж земля гуде. Побачишся з ним.
I Соломiя тiльки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по головi:
– Тату, в нас нiкого нема?
– А хто ж має бути?
– Так ждiть зараз гостя! – i прожогом вибiгає з хати, бiжить до вуликiв i попадає просто в обiйми командира.
– Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хатi!. Пробачте менi. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала… Голова обертом iде.
«Яка вона хороша!» – Мiцно вбирає у себе медовий повiз, що ллється iз сiней в осiнню нiч. Притримуючи Соломiю за руки, Созiнов тихо ступає на порiг.
Вiд хвилювання дiвчина навiть не помiчає, що її пальцi стискають пальцi командира
– Просимо до хати, – наближається до нього Марко Григорович. – Притомилися, в лiсах блукаючи?
– Не мандрiвка, а бездiяльнiсть притомила, – Михайло обережно i шанобливо здоровкається з пасiчником.
– То для вас знайдеться у нас робота!
– Пасiку стерегти?
– Нi, трутнiв викурювати.
– Щось у вас є на прикметi? – радiсно схоплює натяк.
– Аякже. А поки по невеличкiй i вiдпочивати… Ще крiзь сон вiн чує метушню Соломiї бiля печi, i смiх, i щасливий голос Марка Григоровича.
– Вставай, хлопче, гарячi млинцi їсти, – вiдхиляє половинку дверей старий пасiчник.
– ксть вставати! – широко осмiхається i мружиться вiд сонця, що бризками обмивало шибки. – То коли почнемо трутнiв викурювати?
– Не терпиться?
– Не терпиться.
– Почекай трохи… Деньок який сьогоднi ловкий. Чи не ви його з собою принесли?
– Соломiя вам його приставила.
– А вона може, ~ смiється Марко Григорович. – Вона у мене як веснянка.
Пiсля снiданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломiя повiдомила:
– Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лiсах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловiк.
– Невже? – радiсно подивився на дiвчину.
– Так батько сказав. Пiдемо в партизани?
– I ти пiдеш?
– А як же може бути iнакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? – здивувалась i образилась.
– Нi, трутнiв викурювати, – згадав слова пасiчника, засмiявся.