Темнi, шелестливi i таємничi осiннi ночi в лiсi. Тривожно спiває над тобою розгойдане верховiття, а земля озивається сонним зiтханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тiнь, зашелестить оксамитними крилами, i смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, вiйне над землею. Крiзь волокнистi хмари проб'ється молодик i знову, темнiючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вiтер iз лiсового озера донесе пiвсонний качиний крякiт та сумовитий кергикет бiлогрудих кажар.
Уже кiлька ночей з тривогою i надiєю прислухається Созiнов до лiсових перегукiв. Тiльки не вплiтається в них чоловiчий голос, хода. Пообiцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловiка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетiння лiсових звукiв, Созiнов у думках переносився в тi мiсця, де почнеться нова сторiнка його бойового життя… I чим бiльше думав про Соломiю, тим бiльше вона вiддалялась вiд нього. Тiльки найяскравiше вирiзьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповiдав Марко Григорович…
– Пора спати, Михаиле, – наче здалека долiтає глухуватий голос. – Не бiйся, прийдуть за тобою. Певне, хлопцi на роботi були. Роботящi вони. Кiлька груп карателiв у дим розметали. Ну й на залiзницi порядки наводять. Лежить там обгорiлого залiзяччя, як смiття. З остраху фашисти почали навколо залiзницi вирубувати лiси. Воно таке дiло. Фашист лютує, а партизанський загiн росте. Дуже тямущий комiсар у загонi. До роботи пожадливий i слово сердечне має. Поговорить iз людьми – свiт у очах мiняється. Ти теж комунiст?
– Комунiст.
Коли б уже скорiше приступати до дiла! Пiрнає у плани партизанських операцiй, наче й справдi вже перебуває в загонi Горицвiта…
Далеко за пiвнiч, коли вже осiння вогкiсть добирається до кiсток, заходить у хату i, втомлений сподiванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють i кружляють, просячи дiла, широкого i завзятого…
I знову сниться йому штаб першого дивiзiону в напiвтемнiй землянцi. Вiн готує данi артпiдготовки, а над картою сидить начальник розвiдки старший лейтенант Зуєв.
– Звони Туру, – наказує зв'язкiвцевi i в той же час чує, що з Туром щось сталось.
«Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула», – пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язкiвця.
– Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, – передає трубку боєць.
– Це Буг? – з тривогою вслухається у вiдповiдь, мiцно притискуючи трубку до вуха.
– Буг слухає, – чує чiткий спокiйний голос Тура.
– Тур? Це ти? – дивуючись, радiсно запитує. I чує ще чиюсь мову i здивований плескiт жiночого голосу… Неначе Соломiя? Що воно таке?
– Созiнов!.. Мiша! Дружок! – вигукує Тур.
I командир розплющує очi, здивовано пiдводиться на лiжку i нiчого не може зрозумiти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворнi, мiцнi руки, i знову лунає щасливий схвильований голос Тура:
– Мiша! Михайло Созiнов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?
Вiн зiскакує з лiжка, незрозумiле i здивовано водить очима. Потiм догадується про все i охоплює руками невисокого, тонкого Тура.
– Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобi всячина! Як же ти мене пiзнав?
– Ще й питає! Я тебе й на тому свiтi впiзнав би! – смiється Тур, звiльняючись з –мiцних обiймiв товариша. – Почекай, бо костi розтрощиш, хай йому дiдько. Полiцаї не додушили, а тепер товариш додушить.
П'янiючи вiд радостi, вiн забуває про все. I тiльки згодом помiчає, що в хатi стоїть iще високий ставний чоловiк середнiх рокiв з невеликою кучерявою бородою, а бiля нього в шинелi, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок.
– Знайомся з командиром партизанського загону.
– Дуже приємно. Лейтенант Созiнов. Чув про вас багато, – стискає мiцну руку.
– I про вас чув, – примружується Дмитро.
– Вiд кого? – дивується.
– Комiсар не раз розповiдав.
– А, вiн може наговорити всього, – всмiхається i знову ближче пiдходить до Тура.
Iще випробовують один одного руками, неначе сумнiваються, що дiйснiсть – не сон.
– I як воно може бути в життi? – щиро дивується Созiнов.
– Усе в руцi господнiй, – робить удавано покiрний вираз Тур, i вся хата вибухає смiхом. – Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасiчнику, соiзволите? Пасiки у нас нема, а штаб знаходиться пiд деревом – i дощ капає, i вiтер продуває. А у вас органiзма тендiтна – на бiлих постелях спите,
– Товаришу комiсаре, хоч старшим помiчником молодшого куховара приймiть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животi три днi бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.
– Коли зброя є, то може командир i прийме. Вiн у нас без зброї i рiдного батька не взяв би.
– Та є така-сяка цяцька, тiльки не доберу, як вона стрiляє – чи дулом, чи держалом, бо те i друге кругле.