– Як покидає? Чи ти при своєму умi? Вночi прибув i вже покидає? Може з п'яного розуму коники лiпить? – тверезiючи, гостро подивився на жiнку.
Горпина тiльки рукою безнадiйно махнула на дверi свiтлицi. Сафрон поправив розкуйовджений чуб – i, молодцювате пiдiймаючи груди, посунув у другу кiмнату.
Бiля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тiнь. Тому лице його здавалося на диво чорним i чужим. Насупроти Карпа сидiла мовчазна, iз мiцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.
– Слава Українi! – спробував пожартувати, але вiдразу почув, що його слова упали, мов камiнь у воду.
Карпо пiдвiв похмуре обличчя вiд столу i стомлено, насмiшкувато покосився на батька.
– Що? Хильнули? Веселi ви не по часу.
– П'ю, та розуму не пропиваю, – спробував бадьоритися, одначе вiд того насмiшкуватого олив'яного погляду стало не по собi; крижаним струмком почав просочуватися неспокiй, i знову заборсались думки, тривожнi, їдкi.
Не просвiтлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому свiтi.
– Тiльки глядiть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатiти почали. Пуповиною може вилiзти це багатство. Обережнiше, обережнiше треба дiяти, – обвiв очима стiни, позавiшуванi найрiзноманiтнiшими килимами. – Он у Балинi пiдсипали старостi трiйки у мед – здох, як пiвень од чемерицi.
– У мед? – насторожився, пригадуючи, що тiльки вчора вiн привiз вiд Синицi дiжку з медом.
– У мед. А в Погорiлiй автоматом старосту вздовж плечей пересiкли.
– Партизани, значить?
– Авжеж, не нiмцi.
– Чорти його батька знають, що робиться на свiтi. Не можуть з купкою головорiзiв ради дати! Одна розпуста тiльки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним i досi панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких мiсцях. Коли б ото менi повна власть, я скоро дав би раду усяким таким…
– Пiшла писать губернiя! – криво посмiхнувся Карпо. – к у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?
– Щось недобре надумався робити.
– Та наше дiло таке: побiгав за возом, побiжиш i за саньми. А не побiжиш – голову, як курчатi, скрутять. – Повiсив автомат на стiнi i сiв бiля дружини. Погладив куцими пальцями бiляве волосся Данилка, i хлопчик перелякано заклiпав очима на батька.
«Син, а батька сторониться», – задумавсь Карпо, вдивляючись у сутiнки, що наливали шибки холодною, прополiсканою вiтрами блакиттю.
За Олену навiть не подумав: усюди хватить такого зiлля – як не Галя, то буде другая. Безпутнi жiнки, падкi на чуже добро i любов, стомлювали його, наповняли все тiло чадною утомою й гулом, спустошували неряснi, але допитливi думки, мiцну пружнiсть i силу, як серп спустошує зiлля.
Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а спiвбесiдник уперто мовчить.
– Що воно в тебе трапилось? – нарештi присунувся ближче до окна Сафрон.
– П'ятки смальцем мажемо, батьку.
– Як? Вiдступає нiмець? – округлились очi у Варчука.
– Нi. Нам наказали у пiдпiлля йти.
– В яке пiдпiлля?
– Сам не доберу, в яке. I що воно, i до чого воно?..
– Смiєшся?
– Еге ж, на кутнi починаю смiятися.
– Що ж у тому пiдпiллi будете робити?
– Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на дiлi чи не iнше вийде. Наше дiло теляче – крутять мозки, як хочуть.
– Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, – тихо попросила Олена.
– Пiзно, жiнко, за господарство братися. Грiхiв плугом не переореш. Доведеться служити менi, як мiдному котелковi з цiєю цяцькою, – хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.
– Да, поганi дiла, – протягнув Сафрон. – Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.
– За тим добром, надiйсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, рiж, бий. Прожив день – i те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всiх перехрестях кричали, що нiмець – щастя. А тепер – в пiдпiлля iди.
– А яка ваша полiтика до партизанiв?
– Бити їх.
– Ага! – багатозначно протягнув. – Це добра полiтика.
I з цього «ага» Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Iще трохи – i може догадка стала б оголеною iстиною, але всi цi думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тiльки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому мiсця нема.
Похрустуючи кiстками, устав iз-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвiлих i спустошених очей.
I дивився вже на сина Сафрон, як на вiдрiзану скибку. I не батькiвська бiль, а острах перед невiдомим ворушився в його душi.