Проте дорогою знову завагався: трошки, може, i не пошкодить, а коли бiльше з'їсти?..
XLV
Вранцi Дмитро i Созiнов об-ходили свої володiння, установлюючи головнi позицiї оборони. Карту одноверстку начальник штабу розбив на сектори i тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонiв, секретiв, постiв.
Там, де Городище прикривалось болотами, вiн думав виставити лише рiденький ланцюг партизанiв, а основнi сили скупчити на сухих лiсових спусках у яр.
З приходом Созiнова звiдкись непомiтно з'явилася вiйськова лiтература, особливо з тактикою лiсового бою, карта, де червонi смуги накреслили становище на фронтах, бiноклi, i новозбудована штабна землянка почала нагадувати Туровi штаб першого дивiзiону.
Дмитро вiд палiтурки до палiтурки прочитав усi книги, якi дiстав Созiнов, але за поясненням незрозумiлих мiсць звертався тiльки до Тура. У вiльнi години довго засиджувався над теоретичними матерiалами, почуваючи нову насолоду i мiцнiшу впевненiсть у своїх силах. Те, що здавалось темним, вiдштовхувало своєю невiдомiстю, ставало простим, ближчим i рiднiшим.
– Не подобається менi, Дмитре Тимофiйовичу, оборонний бiй. Тяжкий вiн для нас – резервiв нема, боєприпасiв нема…
– Партизанам вiн не пiдходить, – погодився Дмитро. – Наше основне завдання: наробити шелесту, посiяти панiку, грозою врiзатись у ворога, розметати, а потiм – лови вiтра в полi. Та що зробиш? Треба до оборони готуватись. Не сьогоднi – завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни вже нишпорять по лiсах.
– А тут ще й зима на носi. Пiдморозить болота, оголить нас.
Обходячи лiси, вибираючи найзручнiше мiсце для кругової оборони, вони з подивом побачили, як несподiвано осiнь зустрiлася з зимою.
Вiтер повернув зi сходу. Раптово потемнiло, i невидимий мiрошник сипнув таким лапатим снiгом, що чорнотiла земля за кiлька хвилин одягнула .бiлу сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потiм потеплiло, закапало з дерев i з iмли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у блiде хутро. Зблизу, на вiдсоннi, рожевiли хвилястi тумани, мов спiнене вино; далi – голубiли, сизiли, а в затiнку чорнiли, як нiч. Пополуднi сонце знову зникло, i всi лiси i небо потонули в червоному тривожному мороку. I цей густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче стиснув його серце: вiн ще раз нагадав про те горе i страхiття, що налягло над всiєю землею.
– Товаришу командире! – з червоного мороку вiн чує голос Пантелiя Жолудя i в душi осмiхається, як осмiхаються зверхньою усмiшкою батьки, дивлячись на своїх любимих дiтей, добре розумiючи їхнi прекраснi риси i хиби.
Розводячи туман, у просiцi з'являється високий кремезний партизан з жiночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелiй пiдтримав її.
Дмитро скаменiв, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю.
Свiжа рана почорнiла i скривавила обличчя дiвчини вiд вуха до перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма.
– Звiдки ти, дiвчино?
– З Лисогiрки, – опустилась i сiла бiля дерева на землю.
Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на нiздрюватiм снiгу.
– Неси її, Пантелiю, до фельдшера.
– Нi, – подивилась єдиним округлим i глибоко запалим оком на командира. – Я розкажу вам…
– Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш.
– Тiльки зараз! – Тихим, але на диво твердим голосом
почала розповiдати:
– Вчора з гебiта приїхав прочiсувати село начальник СД iз своїм загоном… Що вони робили! Що вони тiльки робили! – закрила обличчя червоними руками. – Цiлий день роздягнуту протримали на дощi i холодi… Косами закрила вуха, щоб не застудити… А увечерi почали нас убивати… Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, пiдпалять бiкфордiв шнур, – i на шматки розлiтається людина, Плачемо, трусимось ми, а нiмцi й начальник смiються. Сам сатана таким смiхом, певно, не смiявся… Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали, а повели розстрiлювати в яр. Обступили нас охоронцi, iдуть з лiхтарями, останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула я: земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей час ударили пострiли. Ще пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля мене так страшно закричала дитина: «Мамо! Мамочка!» Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його… Як воно, бiдне, жити хотiло. Дали по нiй чергу – i осiла дитина… Знепритомнiла я… Земля була дуже холодною – от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту зброї, нi стогону, нi плачу… Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i в своїй кровi. А як добралась до вас, вже добре й не знаю… Сьогоднi мають «прочищати» Костянтинiвку. Коли можете – врятуйте людей… – i похилилась обличчям у снiг… Пантелiй Жолудь понiс її до табору. – Товаришу командире! – прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. – Якогось пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навiть не пiдпускає. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного боку подумати – може хитрує дядько, а коли передумати – може дядько фашистiв обхитрив i вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями.