– А ти як думаєш?
– Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, – i хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмiшкою, наче вiн крiзь лiс бачить молочаря.
Пiшли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.
– Обманути нас, старий, дiдько, захотiв? Ми тебе провчимо, що повiк заречешся обманювати.
– Обережнiше менi! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки – зараз на вас увесь пужак поламаю, – лементував розлютований голос.
– Ми тебе поламаємо… Молочарем прикинувся.
– Лиха година прикинула. Ой, обережнiше менi… Це ж народне добро.
Бiля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бiдони, i кожного разу крiзь огрубiлi пальцi стiкало зерно. А на возi, охаючи i лаючись, метушився низкорослий чоловiк, люто поблискуючи упертими карими очима.
– Дмитре Тимофiйовичу! – раптом вiн пiзнав Горицвiта, зiскочив з драбиняка i, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. – Дмитре Тимофiйовичу… дорогий…
– Даниле Петровичу! – мiцно обняв Горицвiт Навроцького.
Партизани, нiяковiючи, застигли бiля воза з повними жменями зерна.
– Дмитре Тимофiйовичу… Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? – жалiсно дивиться у вiчi командира.
– Прийму.
– От i спасибi тобi! – Мiцно потис руку i зразу ж владно крикнув на партизанiв: – Зсипайте менi зерно в тi самi бiлони, звiдки взяли. Це таке зерно, хлопцi, що потiм по пучцi будете просити у дiда на розвiд… Куди, куди намiрився – це ж не таращанське! – А Дмитровi пояснив: – Шiсть рокiв бився над ним. I добився – не вилягає й грибка не боїться.
– Хоч одним оком можна поглянуть на нього? – з приязною насмiшкою промовив Дмитро, згадавши давню зустрiч iз Навроцьким.
Але старий не зрозумiв iронiї:
– Дивись хоч обома, – розщедрився i зiтхнув.
Над притихлою рiкою сiяє мiсяць i горять Стожари. Тихо подзвонюють на водi першi крижанi голки, шарудять i зiтхають, торкаючись берегiв, що бiлiють першим снiгом, майстерно насiченим дрiбною i примхливою рiзьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синiшими в глибинi, вигибами з найкрихiтнiших перлин.
Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обiзветься пiснею радiо з майдану, не промчаться легкi крильчастi сани, не розсиплять по вулицi веселого смiху дiвчата.
Тiльки на перехрестi, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в пiдкидного дурня вартовi громадського господарства. Зрiдка загорлає нiмець iз каральної групи.
Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворцi простоволосий чоловiк, i з схиленої набiк голови упаде легенька грудочка снiгу.
Лише коло лiсу ворушаться тiнi; там сильнiше горять – палахкотять снiги, бо перемiщується темiнь i сяйво, iскристе, живе. Часом гра свiтла i затiнку наполохає пильного служаку, прикладе вiн гвинтiвку до плеча, а потiм знов опустить, затупає задерев'янiлими ногами.
I раптом пострiли. Прямо в полiцiї, де ночує сам помiчник смертi – начальник СД.
I вiрний служака, пригинаючись, тiкає подалi вiд стрiлянини, вскакує в чиюсь клуню i залазить на засторонок. О, вiн прекрасно розумiє, що означають цi рiзнобiйнi пострiли з автоматiв, мисливських рушниць, обрiзiв.
Потiм вулицю розбивають несамовитi крики i з щiлини видно, як «сам» в однiй бiлизнi зi зв'язаними назад руками бiжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цiвкою вогнику.
Вибух! I чорнi шматки м'яса розлiтаються по бiлому снiгу.
Полiцай з жахом вiдскакує вiд щiлини…
Як реготав оцей вигадливий начальник СД зi своїми зелено-мундирними посiпаками ще сьогоднi вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.
А вночi нiхто не реготав, тiльки Дмитро, шаленiючи, процiдив:
– Нехай свiй винахiд на собi спробує… Це для здоров'я не пошкодить! – так глянув на ката, що той i проситися забув.
– Не варто з ним возитися. Розстрiляти! – сказав Тур.