– Може попарити їх?
– Нiчого не треба. Пройде, – нетерпляче вiдмахнувся i зашкандибав на подвiр'я.
На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував свої дивовижнi узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зiрок. Мимоволi зiтхнулося, бо навiть подумати важко було, що цей вечiр, i тиша, i золотi мости обрiю були загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки тi багнети, як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi.
– Де ж Олександр Петрович забарився? – в який раз питався сам себе, хоча й розумiв, що ще зовсiм рано.
Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила їх єднiсть думок, переживань i любовi до того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi. Вiн не згинався в окупацiї, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого райхскомiсара для України. Замiсть чорних об'яв, начинених великими лiтерами 14 i вироками, вiн прилiплював невеличкi листiвки-ластiвки, i вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких прояснювалися люди i синiли фашисти та полiцаї.
Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався. Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря.
– Iване, усiх будiвникiв на шляху перестрiляли… Усiх до одного. Накидали в машини трупiв, мов дров, i пустили пiд лiд. Ополонка, наче рана, почервонiла.
– За що ж їх? – поблiд Бондар.
З рiзних уривчастих вiдомостей вiн знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований кабель. Цi вiдомостi вже входили в план його дальшої роботи.
– Щоб не видали таємницi, не розповiли, де нерв Гiтлера плазує, – задихався од горя Олександр Петрович. – Iване, порiжемо його на шматки, як гадюку рiжуть?
– Порiжемо, Олександре.
Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:
– Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi – душа не витримає. Сам зiрвуся, а тодi…
– Дурниць наробиш i себе загубиш, – строго обрiзав Бондар. – Прибережи свої нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами.
– На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому дiлi iнодi, дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть… Труджусь я тепер, Iване, не на весь розгiн, через це бушує, непокоїться серце, – воно даром не звикло битися. Чуєш, Iване?..
Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн?
Iван Тимофiйович знову накульгує до хати, щоб спровадити жiнку до сусiдiв.
– Марiйко, ти б пiшла до Дарки – там уже посиденьки з усього кутка сходяться.
– Обiйдуться без мене, – завагалася дружина.
– Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати.
– Про парашутистiв? Тодi побiжу, – швидко запнулася хусткою, надiла кожушанку i вийшла надвiр.
З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася навколо i попiдтинню, зiщулившись, майже побiгла до вдови. З бiчної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка його збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука недбало метляє футляром вiд патефонних пластинок.
«Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього за ним», – обережно обходить Олександра Петровича.
Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка задоволена, що її не помiтив пiдпилий чоловiк, а Олександр Петрович хитро усмiхається в обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного.
– Олександре, це ти? – стоїть бiля хвiртки напiвроздягнений Бондар. В теменi просвiчується його сивина, надiєю горять непостарiлi очi.
– Я, Iване.
– Ну, як? – тремтить голос од хвилювання.
– З удачею, з удачею.
Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув.
– Де ж, Олександре?
– Зi мною.
– Як з тобою? – недовiрливо обдивляється чоловiка.
– Правду кажу.
Олександр Петрович скидає широку, як гнiздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стiл футляр i обережно виймає з нього… радiоприймач. Двоє лiтнiх людей, застигши, не можуть вiдвести поглядiв вiд потемнiлої скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець.
– Спасибi заводським товаришам, – нарештi опам'ятовується Iван Тимофiйович. – А упаковка яка! – стукає щиглом по футляру вiд патефонних пластинок i смiється.
– I саме головне – з рiзних шматочкiв складали.