Загiн уже пiсля перших нападiв на залiзницю почав готуватися до наступу ворогiв. Праця мiнерiв була початком розробленого плану оборони. Далi пiшли землянi роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пiшнi, але слова та приклад комунiстiв i комсомольцiв зробили своє дiло: двi кривi лiнiї оборони, майстерно замаскованi снiгами, захищали тепер зi сторони лiсу партизанське життя. Усi воїни заздалегiдь знали свої мiсця пiд час бою. По командi «тривога» вони двiчi кидались в лiсовi окопи – одного разу вдень, а другого – на свiтанку…
Дмитро накинув на плечi шинелю, збираючись iти до мiнерiв. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повiтря, влетiв веселий i розвихрений Тур, а за ним поспiшало кiлька партизанiв. Вони iнстинктивно, по ходi завжди стриманого комiсара, по його рухливому обличчi, радiсних словах привiтання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.
Задихаючись, Тур охоплює руками Созiнова i Дмитра. Дрiбнi нервовi риси обличчя тремтять i освiтлюються щасливим внутрiшнiм вогнем.
– Нашi вiйська прорвали фронт пiд Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захiд! Гонять нiмця!
– Та невже правда?!
– Саво, звiдки взнав?!
– Святом повiяло!
– Товаришу комiсаре! Розкажiть з усiма подробицями!
– Знайшов листiвку, кинуту нашим лiтаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович.
– Яке?
– Промову товариша Сталiна на жовтневому парадi…
Зразу ж був скликаний мiтинг. I довго не розходились по землянках бiйцi, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючi вiстi. Здавалось, той далекий i радiсний свiт першої великої перемоги осяяв їхнi серця i чола, i не таким страшним здавався майбутнiй наступ фашистiв на їхнє Городище.
– Москва-матiнка показала себе!
– На те вона i Москва! Серце наше.
– В Москвi ж товариш Сталiн.
– Не тiльки в Москвi, – з нами також…
– Так, значить, Полтавський бiй буде? – весело перепитав Дмитро начальника розвiдки.
– Нi, товаришу командире. Тепер буде розгром карателiв коло Бугу. Операцiя, звiсно, менша масштабом за московську, але хороша буде операцiя…
Другого дня дозори, пропустивши в лiс нiмецьку розвiдку, повiдомили, що з пiвночi наближаються танки, а за ними просувається пiхота.
Iще не доходячи до узлiсся, Дмитро почув рев моторiв.
Чорнi тупомордi танки майже водночас заборсалися в сiтцi лiсу, з-пiд їхнiх тракiв заклубочилися хмарки снiгового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розiйшлись i в корчах почали падати на землю переламанi, потрощенi дерева. Остання паморозь пiднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорнiла пошматованими цурпалками.
По лiсу ударили гармати, кулемети, i зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипiнням i трiском.
Почорнiли, задимiлись снiги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущi осколки, i свiжi вирви на диво були схожi на дбайливу розкорчовку, над якою пiдiймається весiннiй димок.
«Пруть чортяки, як скаженi!» – в безсилiй злостi провiв машини звуженими очима Дмитро.
За танками розтягнутим пiвколом побiгли пiхотинцi. На бiлому снiгу вони здавалися зовсiм дрiбними, неначе ляльки. пхнiй рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищi! схили Городища.
«Надiються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили мiсцевiсть». Дмитро не спускає очей з танкiв i кiлець ;чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на мiсцi: там лежали розвiдники, знятi партизанами.
Через зв'язкiвця Дмитро передав Созiнову, щоб той свiй загiн, призначений для видимостi оточення, пересунув далi на правий фланг. I чудно було чути свiй голос в страшнiй нестихаючiй лiсовiй тривозi.
«Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!» – кидало в холодний пiт. – А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на свiтi».
А навколо трiщало, стогнало, гудiло, ахкало; противним свистом врiзались в лiси розривнi кулi, роздовбуючи дерева, i наполохана луна металася в усi загратованi стiнки лiсу, як метається до божевiлля переляканий чоловiк. Ось уже переднiй танк у клубах снiгу вискочив на дорогу, що веде до табору, i раптом всерединi у Дмитра все похололо.
«Прямо на мiну летить… Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику… Iще, ще трохи, – i Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залiзо могло його почути.
«Iще трохи, ще, дорогий…»
I ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, i важко осiв на дорогу. Гусениця, наче ганчiрка з ноги, безсило опустилася з заднього лiнивця i впала, прикриваючи собою стежку.
Зразу ж кiлькома пелюстками розкрився важкий люк, i з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкiсти. Але ; жоден iз них далеко не вiдбiг вiд машини, – їх усiх поздiймала засада Пантелiя Жолудя.