Кружляли пiснi i смiявся зимовий вечiр. Спiвали i смiялися партизанськi серця, окриленi i надiями, i перемогою, i сердечною зустрiччю з селом.
Коли Дмитро, пославши мiнерiв на шлях, увiйшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радiсними i урочистими поглядами стрiли Тур, Созiнов i Гоглiдзе. Вони стояли бiля столу, опоясанi важкими пiстолями, командирськими сумками, на високих грудях Созiнова висiв масивний бiнокль. З-пiд гiмнастьорок бiлiли смужки свiжопiдшитих комiрцiв, на важких чоботях коливалися пучки свiтла.
«Коли й вспiли причепуритися? Щойно патрулi виставляли, обоз iз харчами спроваджували в лiс».
– Приготувалися новий рiк стрiчати?
– Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! – заграли веселi очi Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.
– Дмитре Тимофiйовичу, – виступив наперед Тур, – сьогоднiшня перемога, хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша ластiвка наших перемог над ворогом…
– Да, перша ластiвка, – примружившись, не помiтив, що перебив урочисту мову Тура. – А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що їх пiдiрвали сьогоднi, дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу вiд звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка – нiчого не мiг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатської викопав… Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним – чи не пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак iз себе, шапку з себе i прямо – в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тiкати, навiть чоботи скинув – швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi – iде мiй воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похитується вiд радостi.
– Свириденко, де чоботи?
– Нема, товаришу командире. Шукав, шукав – i не знайшов. А фрицiвських на свої ноги не хочу надiвати.
– I це «на свої ноги» так було сказано, що менi зразу стало ясно: такi ноги до Берлiна i не охнуть… Велике дiло перший бiй. Дякую вам, товаришi.
Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта.
– I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира… Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стiльки думалося, зараз незабутнiм хвилюванням переповнило його.
– Спасибi. Спасибi, хлопцi! – навiть розгубився i командирiв назвав хлопцями. – Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рiк…
– Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацiї. Будьте достойним сином комунiстичної партiї.
I не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзiв. Радiсна, хороша хвиля проривається всiм його тiлом. Вiн мiцно перехоплює невеликого пiдiбраного комiсара, нахиляється над ним. I в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплює все життя i всю свою землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив тiльки в кiнокартинах, але вiдчуває її всiм серцем.
Частина друга
I
Пiзньої осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi лiси. I хоча втома валила з нiг воїнiв, проте кожен проясненим зором оглядав перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе своє життя.
Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв у поле та так i залишився на пагорбi, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами.
– Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!..
Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на суворих обличчях воїнiв, i всi швидше спускаються до широкої тужавої рiки; вона свинцевим плесом впевнено врiзається в рiденьке полиняле небо.
Горицвiт зупиняється перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до нiг, пiдмиваючи тонкi окрайцi хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвiнко цокнулися рогами воли; позаду заiржав кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив: