– Навiть худоба пiзнає свiй край. Диви, як мiй Воронець повеселiшав. Розумний кiнь.
Дмитро iде понад рiкою, спiвучою, сповненою сумовитим шерехом i шепотом; з-пiд його нiг димлять завитки промерзлого пiску. Нiби ткач основу, нитку за ниткою поволi перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжi i розлогому безмiр'ї Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо i тривожно думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за поворотом…
Давно в минуле канули i сумнiви i муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном… Ось у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як боявся тодi: а що коли програє бiй? Правда, через деякий час пiд тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з командуванням загону розробили план рейду в захiднi областi України. Так загiн «За Батькiвщину» став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподiваними наскоками i диверсiями.
В жорстоких боях ширшали помисли, дiї i здiбностi командира. Нелегко було повертати, змiнювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав i змiнював, iз здивованням помiчаючи, що глибше починає розумiти людей. Ненависть до ворога, кривавi сiчi, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткiшим, люблячим i ширшим. Першi досягнення породили смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху не тiльки в тому, що вiн окриляє, утiшає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономiрно i мiцно, мости в прийдешнє. I коли цi живi мости мiж двома берегами – минулим i майбутнiм, сьогоднi i завтра – сходяться так щiльно, як улiтку зоря iз зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують, збагнуть i знайдуть своє мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра вода закисає у тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону «За Батькiвщину», що жив єдиною сiм'єю, нападав то обережно, але рiшуче, то дерзко, навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшої операцiї переходили до складнiшої; вiд голосування – до виконання наказу; вiд випадкових ударiв – до планових…
Як iз старими побратимами, привiтався Дмитро з дубами-близнюками на Городищi; уклонився праховi Стражнiкова i ще кiлькох партизанiв, що знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця.
I вже рiзноманiтнi турботи полонили загiн. Тiсний час прискорено закружляв новими дiлами. Зразу ж на партiйних зборах обмiркували найважливiшi питання бойової та агiтацiйної роботи, затвердили вiдозву до населення…
I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате виїжджали на закосичених конях пiдривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнiлi, перепоясанi стрiчками, кулеметники, прiючи, вибирали найвигiднiшi мiсця для засiдок, а переодягнутi в буденний селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям.
В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили. I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в свої права навально, з розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi.
Партизани, сидячи бiля багаття, уважно слухали полiтiнформацiю Тура. Слово, оживаючи, уже ставало пiснею, ставало воїном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату.
Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi, не помiчаючи, як на їхнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде їхня Батькiвщина.
Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в свої права. Цiєї ночi командир i комiсар не лягали спати: обходили Городище, перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на припорошене узлiсся, яке тепер широко розкущувалося гiнкою памолоддю в неораних, забур'янених полях.
Далеко-далеко в настоянiй тишi прогуркотiв вибух, даючи знак, що господарi уже хазяйнують на шосе.
На третiй день, пiсля обладнання партизанських землянок, що були зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi воїни.
– Товаришу командире! Полiцiя матiр мою вiддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадiв, – звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своєму селi.
– Не можна зараз, товаришу Дуденко.
– Чому?
– Важливiшi є дiла, – пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. – Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобi… Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом по залiзницях безкарно проходитимуть поїзди iз свiжими фашистськими дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс – це вартнiше розгрому усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи свої муки для бiльшого дiла.