– Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як нашi пiдривники.
– То вже перебiльшення.
– Хай буде так, а потiм побачимо, – бiля очей Мандриченка весело збирається кросно зморщок.
– Як же Генадiя Павловича розшукати?
– Труднувато, Дмитре Тимофiйовичу. Слiд його в усьому районi бачиш, i разом – невидимий вiн. Конспiрацiя правильна. Вiдпустiть мене ще побродити по лiсових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадiя Павловича, думаю, вiн уже зацiкавився нами не менше, анiж ми ним.
– Думка вiрна. Спасибi, Матвiю Остаповичу, iдiть, вiдпочиньте з дороги.
– Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякi документи, – почав виймати з кобзи листiвки i звернення пiдпiльного райкому та рiзнi оголошення окупантiв.
Надворi вже вiдкружляв своє лапатий снiг; на чистому полотнi неба колючими остистими колосками пшеницi загойдалися зорi; мiсяць тiльки-тiльки заворушив тiнями – в лiсi зразу стало якось тiснiше; з-пiд вогкого снiгу пробивалися приємнi гiркуватi пахощi влежаного листу; на узлiссях, пiд парашутами дерев стояли невтомнi дозорцi. Все було таким простим i дорогим, як i тодi, в тяжких рейдах, коли iнодi щемiло серце, вириваючи з далини тi шматки просторiв, якi нiякими словами не вiдобразиш, нiякими барвами не змалюєш.
Обтрушуючи вiти шапками, Горицвiт i Гоглiдзе мовчки обходять лiс. Гостре око начальника розвiдки здалека помiчає, що на заставi людей бiльше звичайного.
– Перепинили когось?
– Побачимо. Смiються чогось хлопцi.
Вийшли на просiку. I враз спокiйний чiткий голос:
– Дмитре Тимофiйовичу, здоров! .
– Генадiю Павловичу?! – не то питання, не то вигук вирвався, i Дмитро зупинився посеред завiяної дороги; в його скронях застугонiла кров; над просiкою, в рамцi гiлок, яснiше замигтiли зорi, подовжуючи свої промiнцi.
Наче в снi бачить, як наближаються Новиков i Олексiєнко. пхнi обличчя, помережанi свiтлом i тiнями, яснiють стриманими усмiшками. Ось, мов по командi, розкрилюються руки, голови припадають до голiв.
– Генадiю Павловичу… Генадiю Павловичу!
– Сподобалось повторяти? – радiсно i трохи насмiшкувато обзивається Новиков.
– Сподобалось, – усмiхається Дмитро. – А ми вас розшукували.
– Знаю.
– Звiдки?
– По докладних записках… на шосе…
– Не докладних, а коротких, – дiловито поправляє Гоглiдзе.
– Тодi навантажимо вас довшими.
– Не суперечимо. Пiшли до нас.
– Пiшли. Як Тур, Созiнов?
– Живi-здоровi, чого фашистам не бажають.
– Видно. – Обличчя Генадiя Павловича, вибiлене першими холодами, майже не змiнилося з часу останньої зустрiчi, лише двi коротенькi рисочки пiдрiзали знизу його уста. – Ольга Вiкторiвна з вами?
– З нами. Сестрою стала, а зовуть її всi матiр'ю. Скiльки нашого брата од смертi вiдтягнула!
– Як Соломiя?
– Воює! – вiдповiв Дмитро.
– А як Марко Григорович? – запитав Гоглiдзе.
– Теж воює…
В штабнiй землянцi пiсля перших привiтань i схвильованого гомону всi схилилися над помережаною картою Генадiя Павловича; зосередженi погляди спочатку зупиняються на в'юнкiй лiнiї залiзницi.
– Тут справжнiй ребус намальовано, – похитав головою Созiнов, налягаючи обома руками на карту.
– Ребус вже розгаданий, залишилось тiльки розмiнувати його, – нахиляється над столом секретар райкому,
– Розмiнуємо, Генадiю Павловичу, – невеличкий Тур уже примостився боком на краю широкого саморобного стола, щоб зручнiше вивчати поле всього району.
– Бачите, як навчили партизани фашистiв, – завзято мерехтять темнi очi Генадiя Павловича. – Лiс навколо залiзницi вирубують, проїзди огороджують їжаками, обочини мiнують, скрiзь виставляють варту – словом, трудяться вдень i вночi.
– Ми їм дамо спочинок! – пообiцяв Горицвiт.
– Чого ж, можна, – погодився Генадiй Павлович. – Зараз наша основна робота повинна зосередитися на комунiкацiях. Починати треба з мостiв, бо потiм, як опам'ятаються гiтлерiвцi, – за мости зубами вчепляться. Що начальник штабу скаже?
– Зараз же засяду за вироблення плану.
– Засiдай. Виробляй такi плани, щоб панiка увесь час трусила фашистiв. Тодi їх i шарпати зручнiше – то з одного, то з другого боку.
Розкрилися дверi, в землянку, радiсно вiтаючись, почали сходитися на збори комунiсти i комсомольцi. Зброя їхня зразу ж почала пiтнiти, як i свiжi стiни немудрої будови.
III
Стривожене навальними диверсiями, нiмецьке командування пустило по залiзницi два бронепоїзди, що тепер курсували всю нiч на улюбленiй партизанами дiльницi, освiтлюючи прожекторами широку смугу небезпечної землi.