Вперше прийшли воїни з нiчим, вдруге привезли трьох поранених i одного вбитого.
– Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела дiалектика. – Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сiв поруч з Созiновим, люто тручи задубiлi руки.
– Попробуєм, – вiдповiв Созiнов.
– Нема чого пробувати. Це тобi не борщ. Треба дiяти, дiяти i ще раз дiяти. Сповна вiдплатити за партизанську кров. – Тур, що натомився, намучився, переболiв душею за цi днi невдалих наскокiв, був сердитий, як огонь. Аж позеленiло його бiле обличчя, окреслене тонкими рисами, а округлi куточки тонких вуст пересмикувались дрiбно i часто. На щоках перекочувались м'язистi жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим i роздратованим.
– Сердишся, Туре? Це добре. Чим злiший будеш, тим бiльш гiтлерiвцям перепаде, – засмiявся Созiнов.
– Не розумiю, чого тут смiятися. Ти хоч i начальник штабу…
– А смiятись не смiй, бо Тур сердиться, – невинно додав начальник розвiдки Симон Гоглiдзе, слiдкуючи чорними iскристими очима за комiсаром.
Тур нiчого не вiдповiв, тiльки незадоволено повiв чубатою головою.
– Так, може, вiдкладемо операцiю на деякий час? – запитав Дмитро, бажаючи вивiдати настрiй товаришiв.
– Як вiдкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночi мучилися! Чотири ночi пропало!..
– У природi за вiчним законом зберiгання матерiї нiчого не пропадає, – примружився Созiнов.
– Помовч, Михайло, бо я, здається, твої науковi доводи разом iз тобою викину iз землянки… Неодмiнно треба зiрвати бронепоїзди i пустити пiд укiс iще з пару ешелонiв, бо як випаде великий снiг – нелегко буде до тiєї залiзницi добиратись.
– Це правда, – погодився Дмитро. – Так, кажеш, бронепоїзди не жалiють набоїв?
– Чого їм жалiти? Що їм – з бою, як нам, доводиться добувати? – простягнув Тур червонi руки до вогню. – Заливають землю свинцем.
– Ну, а коли нiкого не бачать – теж стрiляють? – допитується Дмитро.
– Сиплять i наобум. Але зрiдка.
Созiнов пильно з доброю усмiшкою стежить за Горицвiтом:
«Випитує, значить, уже щось придумав. От колгоспне село».
– Зрiдка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всiм пiдривникам запастися ряднами i халатами для маскування.
Тур аж пiдскочив:
– Iдея, Дмитре Тимофiйовичу!
– Яка там iдея, – незадоволено махнув рукою. – Прогавили не один фрицятник. Зараз же ходiм до пiдривникiв. Розкажемо, як треба робити, щоб якась гарячковита натура не задумала заради смiливостi голову на свiт висунути, коли пiде бронепоїзд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди. Так, щоб i зборiв не було, а дух в усiх пiднявся. А Тур сьогоднi хай спочине.
– Нi. Iду з вами! – пiдвiвся Тур од грубки.
На операцiю пiшли наступної ночi.
Холодна, трохи просвiтлена, темрява сiкла обличчя пекучою крупою. Тоскно свистiв пiвнiчний вiтер. На одежi шепотiли бiлi шротинки; сухо передзвонювали промерзлi гiлки дерев, осипаючи на землю дрiбнi крижинки.
– Я, неначе циган, двi зими за одне лiто вiддав би, – затупотiв важкими чобiтьми дiд Хмара.
– А я на вашому мiсцi, дiду, сидiв би в землянцi i не рипався у таку далечiнь, – проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував Олекса Слюсар.
– Оце вiрно, – погодився Пантелiй Жолудь, – сидiли б, дiду, бiля вогнища та й майстрували б щось собi.
– А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би чiп – i на людей горiлкою не дихав би, – добродушно вiдповiв Хмара Пантелiю. – Ти б краще Соломiю не пускав у таку дорогу.
– Дiду, за що така немилiсть? Хiба я вам не вгодила, – промовила нарочито зобидженим голосом Соломiя.
На станцiї прогудiв паровоз, i з пiвночi неначе пожежа пiднялась. Ось вона, прориваючи небо, почала напливати на гайок; димчасте сяйво прожекторiв заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись i збiльшуючись. З темряви двома розплавленими стрiлами чiтко зметнулися рейки, настирливий перестук уже будив луну. Незабаром затанцювали, закружляли в лiсi переплетенi тiнi, i партизани попадали на землю. Кiлька кулеметних черг вдарило по лiсковi, i кулi, просвистiвши, як дятли, застукали по стовбурах дерев.
Коли бронепоїзд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землi i, ставши бiля авiабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потiм звернувся до Дмитра:
– Товаришу командире, пустiть мене! Я зараз проголосую йому авiабомбою.
– Почекай. Не гарячись. – Дмитро пильно вдивлявся в далечiнь. Вiн перший побачив, як з пiвдня блиснув синiм лезом другий вогонь. Незабаром два сяйва на мить злилися в одно, роз'єдналися велетенською вiсiмкою, i знову по рейках пiшов ритмiчний перестук.
– Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз треба вiдрiзати один бронепоїзд вiд другого i приступити до дiла, – зосереджено промовив Тур до Дмитра.