– Ти наче у моїх думках побував, Туре… Пантелiю, чи не можеш зi своїм пiдсвинком пробiгти до самого роз'їзду? – напiвжартома звернувся до Жолудя: полюбив цього дужого хлопця i за неперевершену смiливiсть i за веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. I ваду мав ту саму, що й Варивон, – любив випити.
– ксть пробiгти до самого роз'їзду! – з готовнiстю вiдповiв Пантелiй, витягуючись перед командиром. – Це що – треба шелесту наробити?
– Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря.
– Бiжу, бiжу! Це так перепитав, а догадався зразу. Ви ще не знаєте мене! – I, пiдхопивши на плечi мiшок з п'ятдесят кiлограмовою бомбою, швидко мчить на пiвнiч. За ним з автоматами напоготовi бiжать Слюсар i Дуденко.
Коли бронепоїзд почав наближатися до невеликої групи партизанiв, вони попадали на землю, прикрилися бiлими ряднами, а потiм щодуху метнулись до залiзницi. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пiсок; вiн закурився, швидко розлiтаючись в усi сторони.
З Пантелiя струмками полився пiт i аж шкварчав, втискаючись густими вiспинками в матовий снiг.
Приблизно в чотирьох кiлометрах вiд роз'їзду партизани пiд командуванням Тура вкопали пiд рейки три авiабомби, приладнали дошки i вiдiйшли у лiсок. Незабаром на пiвночi окреслились снопи прожекторiв, прогримiв вибух бiля самого роз'їзду, i через кiлька хвилин на пiвднi затремтiло полохливе сяйво. Бронепоїзд летiв прямо на мiни. Уже в мiцному мертвому свiтлi окреслились його приземлистi масивнi контури. Паровоз iз двох бокiв був стиснутий бронiйованими вагонами i звичайними площадками. Ось вiн уже, розсiваючи свинець, вилiтає до замiнованого поля.
Чуючи, як стугонять прожилки на лобi, стукає в голову кров, дебелий Iванець смикнув за шнур i зiщулився у рiвчаку.
Величезним зубцюватим сяйвом, якраз посерединi, освiтився увесь бронепоїзд. Пiсля вибуху затряслася земля, неначе її хтось за груди затрусив, i заскреготало, задзвякало залiзо, а в небо з труби сiйнулись мiльйони дрiбних iскор. Розлетiвся паровоз, а вагони i площадки перелякано метнулися бiгти в протилежнi кiнцi. У вагонi, що був попереду паровоза, вибухова хвиля вирвала бронiйовану передню стiнку, повбивала всiх фашистiв, а з площадки все розметала i порозносила. Пiсля короткого бою з фашистами партизани кинулись до вагонiв, що були позаду паровоза. Переступаючи через трупи, освiтили електричним лiхтариком вагон, i Соломiя радiсно вигукнула:
– Гармати стоять! – i метнулась по схiдцях до Тура, що зупинився бiля розверженого паровоза.
Справдi, у вагонi було двi 47-мiлiметрових гармати на резиновiм ходу. I очi Тура зайнялися радiсним блиском.
– Буде у нас своя партизанська артилерiя. Ану, хлопцi, витягайте цих дiвчат на бiлий свiт, – з хвилюванням i любов'ю вiдкрив замок гармати. – Тебе, Соломiє, розцiлувати мало за таку знахiдку, – любовним усмiхом i потайним запитанням вiйнуло в його очах.
I, червонiючи, одвернулася Соломiя. Не вперше зустрiчала на собi цей допитливий погляд; вiн бентежив i зiгрiвав її; острах i теплу хвилю вчувала в ньому, неначе влiтку перед глибокою рiкою, в яку i радiсно i боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жалiла Михайла Созiнова, що теж слiдкував за кожним її кроком. Проте в уявi бiля себе вона бачила тiльки Тура, намагалася скорiше прогнати «дурнi» думки, але вони знову негадано приходили, i дiвоче серце тугiше стискалося в грудях.
«Це ж злочин, щоб в таку пору думати це», – картала себе, вважала легкодухою i намагалася по кiлька день не дивитися нi на Тура, якого стрiчала з радiстю, нi на Созiнова, перед яким чула якусь незручну, нерозгадану провину
Партизани швидко i до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сiно, в мiшки i навiть насували за пояси снарядiв i поспiшно подалися до табору, бо вдалинi уже закипав огнями другий бронепоїзд. Правда, вiн був не страшний, бо тепер на покалiченiм роз'їздi валялися покрученi рейки, але, чого доброго, фашисти могли кинути навздогiн пiший десант.
За колесами партизанських возiв вибивався снiг, вузькими смугами проглядала земля. Сухо шарудiло обабiч дороги кучеряве колюче терно; не виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося, покриваючи лишаями осиротiлi поля; його дрiбнi i колючi чотирикутнi засiки свiтилися м'якими голубуватими зернами паморозi. Журливо, неначе журавлi, курликали колеса, та на серцi Соломiї було прозоро i легко.
Це ж вона нарiвнi з усiма брала участь в диверсiї. Хай небагато зроблено того дiла, та якось стало вiдраднiше, що умiє не тiльки пекти хлiб, варити їжу партизанам, прати i латати шмаття.