– А в мене, Михайле, радiсть, – поглянув на нього Тур.
Здогадався, що зараз почує про Соломiю. «Ну й нехай».
– Яка? – стримуючи себе, запитав нiби байдуже. Тур наблизився до товариша, охопив його шию правою рукою i ясним поглядом знайшов чорнi, напруженi очi.
– Закохався, Михайле. Ти iще не знаєш, яка це дiвчина Соломiя. Про таких тiльки в пiснях спiвають. I любить вона мене, як… крiпко любить.
– Це добре, – твердо промовив. – Щасливий ти?
– Щасливий, друже.
Смерканням прийшли у табiр. Созiнов пропустив у землянку Тура, а сам залишився надворi. Зняв шапку i мовчки рукою витер гарячий пiт з чола. Знову болем кричало все тiло, i, щоб трохи забутися, пiшов до пiдривникiв.
Мiж деревами майнула тiнь, i дозорець з гвинтiвкою напоготовi став напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освiтлений дальнiм виблиском багаття.
– Добрий вечiр, – привiтався iз партизаном, i той, випростовуючись, вiдступив крок назад, зливаючись iз гiллястим розлогим в'язом.
В долинцi бiля багаття пiд шатром потемнiлих дерев сидiли пiдривники, тихо розмовляючи мiж собою, їхнi постатi так стиснули вогонь, що здавалось – вiн пробивався з велетенського зубчастого свiчника. На вогнищi розпухлими сомами лежали три авiабомби з виверченими взривачами.
I хоча Созiнов уже двiчi бачив, як пiдривники з перегрiтих бомб вибирають дорогоцiнну вощину толу, проте й досi ця подiя не втратила своєї першої свiжостi, хвилюючого пiднесення. Стоячи на пагорбку в тiнi, вiн добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились на живе партизанське коло.
– Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко i добре умiєш говорити! – звертається до Iванця Свириденко. I всi партизани вибухають реготом, крiм мовчазного спокiйного лiсовика Iванця. Умiє ж чоловiк iнодi й за день навiть слова не промовити, тiльки, знай, люльку посмоктує та гак дивиться великими очима, немов розв'язує споконвiчну загадку.
– Мовчун, мовчун, а жiнку яку вибрав: i говорить, i смiється, i щебече, i спiває, i на виду – води напийся, i розуму – хоч позичай без вiддання. Нiяк не доберу, як вiн їй у коханнi признався, – притворно дивується i зiтхає Олекса Слюсар, завзятий спiвака i хитрун. Навiть один вираз його скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з тих, якi киснуть у всяку погоду.
– Та вона йому сама призналась, – безапеляцiйно вставляє Пантелiй Жолудь i, косуючи оком на Iванця, починає розповiдати: – Три роки походив Лазорко до Марiї, три пари чобiт стоптав, вже й на четвертi набрав юхти, а Марусi i трьох слiв не сказав, тiльки парубкiв од дiвчини вiдбив: силища ж у нього, як у ведмедя, – кому охота без половини ребер залишатися. Бачить Маруся, що меду iз жука не їсти, то й сама одного вечора iде в атаку: «Лазорко, любий мiй, голубе сивий, пташко лiсова». А вiн мовчить. «Люблю тебе, моє щастя». Хоч би бровою парубок повiв. «Чи ти дурно до мене ходиш, чи сватати думаєш?» Анi слова Лазорко, тiльки слухає, що далi буде. «Як не думаєш брати, я за другого пiду». Хоч би тобi повернувся. Розсердилась Маруся, i вже iз серцем:
«Чого ти мовчиш, нудьго i болiсть моя? Чи ти жених менi, чи через пень-колоду сусiдiв стовпець?» – «Еге, стовпець, – нарештi обiзвався Лазорко. – Вдягайся – i пiшли до Загсу». – «Так зараз же нiч». – «Ну, тодi не пори гарячки – не вмреш до ранку».
Смiються партизани.
– Добре бреше. I язик не заболить, – виймає люльку iз рота Лазорко i знову спокiйно починає смоктати чорний пожмакований чубук.
– Лазорко, Лазорко, скоро ти Марiї автомата дiстанеш? Бо так їй, маленькiй, тяжко з рушницею, – уже з спiвчуттям питається Слюсар.
Загрубiле обличчя Iванця стає по-дитячи зворушливим:
– Стараюся, брате. Англiйського «Скотта» дiстав їй, а на автомаг не фортунить.
– I чого воно, братцi, англiйський «Скотт» опиняється у нiмецько-фашистського скота? Другий фронт? – серйозно питається Пантелiй Жолудь.
– Другий фронт! – вiдповiдають партизани, однi з серцем, iншi з їдкою насмiшкою.
– Чого ви кривитесь? – утiшає їх Жолудь. – Уже другий фронт був би як миленький, але мiстер Черчiлль ну нiяк не може дiждатися комбiнованої погоди.
– Що воно за штука?
– А звiдки ж я, братцi, знаю, коли сама природа не додумалася до тiєї погоди, якої забажалося мiстеру Черчiллю. Але менi одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тодi мiстер Черчiлль боїться пускати кораблi – запримiтять їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, мiстер Черчiлль спасається пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кiлометрiв перепливати, усi прибори на кораблях можуть попсуватися.