В будинок полiцiї iз вiкон бiлими хмарами почав увалюватися мороз i повзти до теплої лежанки.
– Бач, як нечисть почистили, – усмiхаючись страшною блiдою посмiшкою, промовив Пантелiй, коли Микола, важко дихаючи, пiдiйшов до нього.
– Упоралися. Утiкаймо скорiш.
– Чого утiкати? – здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.
– Як чого? Спiймати можуть.
– Еге-ге! Так вони i спiймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися i радiти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользiтельна нарада.
Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небi мигтiли зорi, i Чумацький Шлях розстеляв свої синi полотна аж до самого обрiю.
– Пiшли, Пантелiю, – квапив його товариш.
– Пiшли, – зiтхнув Пантелiй, – прямо в обоз… А був би автомат – жодного перевертня не випустили б.
Вранцi в командирськiй землянцi Пантелiй Жолудь горiв «напiвсвiтовим пожаром». А Микола Остапець, хоч i каявся на словах, проте в душi був безмiрно радий, що розправився з полiцiєю. «Повйокаю трохи в обозi, а потiм знову вискочу на сухе», – потiшав себе i перебiльшено зiтхав, признаючи свою помилку.
Миколу вiдпустили першим, а Пантелiя за «iнiцiативу» ще довго розпiкав Дмитро Горицвiт.
– Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, – упали найтяжчi слова…
– Товаришу командире… – задихаючись, Пантелiй так хруснув пальцями, що здалося – вони поламалися, – Я провину свою…
– Вiзьмеш дробовик у Самедова i пiдеш в обоз, воловиком пiдеш.
– Товаришу командире! – в тяжкiй муцi поширилися очi партизана i перекосилися побляклi уста. – Дайте найтяжче завдання, тiльки… тiльки… воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотiв у взвод штабної охорони. Простiть… – натягнувся хлопець, мов струна, i димчастi очi заблищали м'яким одливом.
– Гаразд, – пом'якшав Дмитро. – Проявиш себе – простимо. Полуавтомат не забираю в тебе.
– Спасибi, товаришу командире. Щось уже придумаюi – i Пантелiй кулею вилетiв iз землянки, на ходу обмiрковуючи найнеймовiрнiшi плани. А серце розривалося при однiй згадцi, що вiн обозник, воловик. Усi пiдривники засмiють його, проходу не дадуть.
– Ну, як? Минула гроза? – перепинили його Микола Остапець i Кирило Дуденко.
Зупинився Пантелiй. Надлюдським зусиллям примусив себе весело усмiхнутися, хоча i хотiлося зiгнати злiсть на товаришевi.
– Усе добре на землi! На пiдвищення пiшов. Роздобрився Дмитро Тимофiйович i назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його знає, якi там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно трофейним одягом i продуктами забезпечити увесь загiн. Виконаю завдання i знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи – цiла гора. Це тобi прямо ворочати наркоматом легкої промисловостi на чужiй сировинi.
VI
В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглiдзе.
– Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко вiд райцентра спустилися парашутисти. Скiльки їх було – невiдомо. Вiдомо, що двох спiймала жандармерiя. Треба напасти на жандармерiю, вiдбити своїх людей.
– Коли спустилися? – одiрвався вiд топографiчної карти Созiнов.
– Учора вночi. Понiмаєш, їх iще не розстрiляли i не вивезли в гебiт. Спiшити треба! – твердiють темнi очi Гоглiдзе, сiяючи синiми бiлками. Дмитро бачить, як несподiвана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує пiд тонкою шкурою сухi жовна i пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей iз комiсара, вiн уже в думцi розробляє план нападу, щоб визволити посланцiв Великої землi.
– Що скаже товариш комiсар? – порушив хвилинну тишу.
– Негайно нападати. Правда, в районi тепер є багато жандармерiї i полiцiї, будинок обнесений дзотами, замiнований, але треба спробувати щастя.
– Неодмiнно захопити гармати, – додав Созiнов. Загiн роздiлили на двi половини, i в морозну нiч, тихо знявши варту, вступили у мiсто, прямуючи з двох бокiв до великої старовинної школи, де тепер розмiстилися жандармерiя i полiцiя. I як тiльки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будiвлi, iз двох бокових дзотiв застрочили кулемети.