– Вiдступає. Комiсар навiть у їхнiх газетах вичитав. А вже коли ворог сам про себе так пописує – непереливки йому.
– Цитьте, оратори! – махнув рукою Пантелiй Жолудь, i всi насторожено схопилися за зброю.
Далеко на шляху вiйнула голосиста п'яна пiсня.
– Хлопцi, заспiвали й собi, – перекинув гвинтiвку на плече Пантелiй. – Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за полiцаями, а ми їм назустрiч пiдемо. Перевiрте гвинтiвки, – i, обнiмаючи однiєю рукою Лазорка, а другою – Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед i голосно вивiв першi слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в добрiм звучаннi зiйшлися докупи, i пiсня широко розляглася над битим шляхом, охопила весь невеличкий лiсок i аж десь бiля хутора розбудила луну.
Вiддаючися спiвовi, Пантелiй, здавалось, забув про все. Уже наближаючись до двох полiцаїв, замовкли Слюсар i Iванець, а вiн так само сердечно пускав пiсню поверх лiсу, так само мiцно пригортав дужими руками своїх друзiв i навiть усмiхався безтурботною доброю усмiшкою. Але тiльки партизани порiвнялися iз полiцаями, як руки Пантелiя двома могутнiми крильми перехопили шиї служакам.
– Ану, цитьте менi, чорти болотянi! Ну, покрутись менi, коли надокучило жити на свiтi! – так надавив плече вищого, що той брязнув колiньми на шлях.
Iванець i Слюсар зiрвали з полiцаїв зброю, вийняли з магазинних коробок набої.
– Слухайте, пани запроданцi, – промовив Пантелiй, коли всi ввiйшли в лiс. – Коли хочете жити – проведете нас у саму полiцiю.
– Проведемо, – невпопад i налякано промовили полiцаї.
– Пароль знаєте?
– Знаємо.
Сповiстили Симона Гоглiдзе i разом з розвiдниками рушили до мiста.
Варта запитала пароль, пропустила партизанiв на мiсток, безпечно затупцювала по гнучких скрипливих дошках.
– Скажiть, щоб змiну скорiше вислали, бо там, вражi дiти, самогон дудлять i в карти рiжуться, а ти мерзни, як сучий син, – гукнув позаду полiцай.
– Добре, скажемо, – вiдповiв Пантелiй.
У двiр полiцiї увiйшли тiльки полiцаї, Гоглiдзе i Жолудь. Решта партизанiв, наготувавши зброю, розсипалась бiля ворiт i колючої огорожi.
– Стiй! Хто йде? – гукнув вартовий i приклав до плеча гвинтiвку.
– Свої! – вiдповiв полiцай.
– Пароль?
– Зелений гай.
Вартовий опустив гвинтiвку, пiдiйшов ближче.
– Це ти, Семене?
– Я.
Вiн ще щось хотiв запитати, але в цей час його шию перехопили залiзнi пальцi Пантелiя. З хрустом подалася туга горлянка, i невнятний хрип вирвався з широко розкритого рота. Зi своєю здобиччю Пантелiй кинувся до пiдривникiв, i тi швидко почали розставляти навколо школи невеличкi скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, пiдпалили бiкфордiв шнур i кинулись подалi вiд старовинної школи.
Спахнуло кiлька кущiв полум'я, прогримiв сильний вибух, i над камiнною будiвлею високо вгору пiднялася темна хмара пилу.
– Оце вам рахунок за двох радистiв! – пригрозив кулаком Пантелiй.
Пiзнiше партизани довiдалися, що з-пiд уламкiв було витягнуто дванадцять напiвживих покалiчених жандармiв, а загинуло сiмдесят чотири.
Свiтанком партизани радiснi повертались до табору. Коли увiйшли в лiс, Пантелiй всю дорогу пустував iз Слюсарем, Дуденком i Лазорком, штовхав їх пiд боки, перекидав у снiг, i, коли на синiй чистiй скатертинi залишався незграбний вiдбиток, щиро реготався:
– Маняка намалювали. Прямо тобi художники-самоучки. Друзi i собi насiли на Пантелiя i насилу втрьох звалили його на високу заснiжену купу. Коли ж Пантелiй спробував заспiвати, на нього насiвся Гоглiдзе:
– Хватить партизанити, курський соловею. Пора дати вiдпочинок твоєму маленькому язичку.
В повiтрi кружляли такi дрiбнi снiжинки, що здавалось – то був пилок. Брови i вiї у партизанiв покривалися бiлим пушком, iз ротiв хмаринами виривалася густа пара, пiд ногами смачно хрустiла тверда синювата шкоринка. Веселе, натомлене тiло просило вiдпочинку. Тому в уявi приємно блищали приземкуватi землянки iз добрим вогником i теплим духом.
Притихлий Пантелiй з допитливою цiкавiстю оглядав лiси, вбранi в розкiшнi срiбнi шати, що зводилися то величними будiвлями, то дивовижними коронами, то бiлоснiжними легкокрилими птицями i, здавалося, пiдвiвшись над землею, збиралися от-от злетiти вгору. Iнодi вiн ногою вдаряв у стовбур, i все дерево, спiваючи октавою, надовго огорталося димчастосизою фатою. Ця забава нагадувала минулi роки мирного часу, коли вiн ще iз школярами бiгав по недiлях до свого лiсу або iз батьком полював на зайцiв та лисиць. Усе пережите було дорогим i неповторним, якими згодом стануть i цi натрудженi днi боротьби.
Раптом бiля яру Пантелiй завмер на мiсцi, рукою дав знати партизанам про небезпеку: вiн побачив, як два нiмцi везли на лижах третього. Вони помiтили Пантелiя. Над ним тонко просвистiла куля i лунко розчепила податливе мерзле деревце.