«Що ж то за нiмцi? По своїх стрiляюгь!» – не встиг подумати, як зчинилась перестрiлка. Два солдати, лишивши третього, кинулися у видолок i, петляючи помiж деревами, подалися низом.
Пiдбiгли до пораненого, що горiлиць, незручно розкинувшись, лежав на снiгу. Пiд розстебнутою нiмецькою шинеллю був не мундир, а чорний пiджак. Груди i праве плече пiдпливали кров'ю. Глянув Пантелiй на смагляве обличчя, що покривалося страшною блiдiстю, на хорошi, скошенi в муцi голубi очi, заокруглений нiс, i зразу ж, холодiючи, догадався, що лежав перед ним не нiмець.
– Ех, хлопцi, здається, свiй, – схилився до пораненого. – Браток, звiдки ти?
– А ви хто будете? – тяжко пiдвiв голову юнак i знову безсило опустив на снiг.
– Так i є – свiй, – з глибоким жалем промовив Пантелiй i обличчя його почало парувати. – Партизани ми.
– Партизани? – знову подивився хлопець.
– Ти не дивись на одяг. Бiда заставила його одягати, – притримав руками обважнiлу голову пораненого.
– I я партизан, – тихо промовив вiн i закривавленим язиком злизав пiт з побiлiлих уст.
Мовчки стиснулись лiсовi друзi бiля пораненого, неумiло перев'язали рани, i Гоглiдзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме головне.
– З якого ж ти загону?
– З самого найкращого, – блiдо усмiхнувся. – Володимира Iллiча Ленiна.
– Не чули про ваш загiн.
– Ми входимо у партизанське з'єднання Iвана. Прiзвища – ще не знаю, бо я молодий партизан, – з винуватою, болiсною посмiшкою глянув на Пантелiя i знову торкнувся язиком до уст, що покривалися рожевим льодком.
– Куди ви збиралися?
Важко дихаючи, тихо вiдповiдав поранений. Здавалося, що вiн тяжко кував хрипливi слова i викидав їх, немов розпеченi кiльця.
– Шукати нового просторiшого мiсця для з'єднання. У нас для всiх лiси уже замалими стали. Доводиться розрiзняти загони.
– Де ж ви знаходитесь?
– В Славногородецькому чорнолiссi. Дайте снiгу менi, пить хочеться.
Рожева пiна пiдiймалася, шерхла i пiдмерзала на припухлих устах. Пантелiй обережно витер хустиною кривавий накип.
«Ех, загинув хлопець. Тiльки б жити та жити, та нiмця бити. I на тобi», – з тугою думав Жолудь. I нiхто, подивившись на його запечалене поблiдле лице, не сказав би, що це сидить грiзний вояка, який одним стиском дужих рук мiг на смерть задушити ненависного ворога.
Обережно, на рушницях, понесли партизана до табору. За деревами ясно сходило сонце, золотило срiбнi крила дерев, одягало рожеву сорочку на притихлу землю i прощалося з молодим життям, що по краплi ронило на снiги останню кров.
VII
Напiвроздягненi дiти позалазили на пiч. Олександра сидiла на ослонi i пряла. Неначе велетенський джмiль, фурчить веретено i з побабчених напiвпротертих пучок опускається додолу. На коминi маленьким жовтим язичком клiпає i фахкотить каганчик, по кутках вгнiздилася сторожка i вогка темiнь. У шибки, покритi лускою, порско б'ють сухi снiжинки, i вся хата, затиснута петлями вiтровiю, голосить тривожно i низько, як вдовиця, що вже виплакала останнi сльози.
Забряжчала клямка, i на порозi, обтрушуючи снiг з старого кожушка, став напiвзiгнутий Полiкарп Сергiєнко. До сухого у зморшках обличчя поприкипали снiжинки, кiнчики довгих сивих вус покрились бурульками, а перемерзлi чоботи гудiли по долiвцi, як два дзвони.
– Принiс листiвку вiд Степаниди, – тихо пiдiйшов до жiнки.
– Ох! – стрепенулась i кинула веретено на пiдлогу. – Читай же скорiше!
Дiти позскакували з печi на лежанку, з цiкавiстю i острахом поглянули на тата. Шкарубкими пальцями вийняв з кишенi вдвоє складену листiвку, приступився ближче до мигунця. Простудженим, деренчливим голосом почав читати, не помiчаючи, як сльози заволiкали очi Олександри i падали на спiдницю.
«Дорогi тату й мамо, дорогi мої сестрички Вiро i Надiє! Пише вам iз далекої чужини ваша Степанида. У своїй листiвцi багато ви загадали менi питань, а вiдповiсти на них не можу. Як ми тут живемо, ви не уявляєте собi. Оце вчора менi наглядач накинув плаття, синє, аж чорне, а на ньому смужки густi та червонi. Таке, мамо, плаття, що не змиється, не злиняє, на весь мiй вiк стане. I лягаючи i встаючи, ми згадуємо свiй рiдний край та усе чекаємо, а кого, ви самi знаєте. Напишiть, чи скоро прибудуть у гостi брати. Ждемо їх, як сонця ясного. Хоч як не є нам, але ми не тiльки плачемо. к i люди добрi i дiло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут не забули, зав'язав вiн свiт нам, зав'яжеться i йому… Мамо, я получила вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цiлую вас усiх мiцно, мiцно i кланяюся до самої нашої рiдної землi. Ваша дочка Степанида».