– Сiдай, Полiкарпе, пiдвезу трохи. Та швидше рухайся. Iдеш, неначе упився.
I раптом уся накипiла злiсть пiднялася в грудях чоловiка.
– Щоб ти своєю кров'ю упився, як нашою упиваєшся! пдь, сатана, щоб ти на той свiт поїхав! – пiдняв над головою сухий кулак.
– Ах ти сволоцюго! – крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але Полiкарп встиг одхилитися, i удар протягнув його тiльки по плечах. Созоненко вiжками вдарив конi, i санки потонули в крупчастому сизосиньому туманi.
Проклинаючи Варчука, iшов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози, текли по сухих, поморщених щоках i важкими шротинками довбали снiг.
Усе село проклинало старосту, та тi прокльони помагали як мертвому припарка. Розповнiв, розбух чоловiк; на чорному клинцюватому обличчi зморшки налилися жиром i неначе повужчали неблискучi очi, напружено рухаючися в припухлих темних обiдках. Роздався староста i в плечах, i в станi, тiльки бiльше зiгнувся, неначе вiд того, що намагався все потягнути в своє подвiр'я, загарбати собi. Вiн розумiв, що тiльки тепер можна безкарно нажитися, збагатiти. Вiрячи в мiцнiсть нiмецької влади, не раз повторював Созоненку: «Кiнчиться вiйна, i фашист прибере усе до своїх рук, так прибере, що не дасть нам iз тобою нi фунта украсти. Коли навiть будеш ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на пайок. Вiн, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тiльки раз на вiку буває така пора поживитися. Отож бери, поки береться».
I брали, крали, аж гай шумiв. Пiдводами возили собi зерно, мед, продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий лiс, за безцiнь скуповували хати i майно тих, кого лиха година погнала на розстрiл i шибеницi.
Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчуковi – золотим дном. Хто був спроможнiший – вiдкуповувався вiд проклятої вербовки. Навiть негласна плата встановилась: корова або шiсть золотих п'ятiрок чи щось рiвноцiнне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзi було по двоє i троє дiтей з сiм'ї. Навiть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякi спекулятивнi справи, посилаючи своїх менших синiв аж в Румунiю, завидував Варчуковi:
– Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе вiйна.
– Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й тобi немало пливе до рук, – примирливо посмiхнувся у вуса.
– Менi стiльки перепливає, скiльки в тебе з носа капне. Нема правди на свiтi.
– Нема, – погоджувався, вдавано зiтхаючи. – Тiльки трохи осталося її у бога та в тебе, Митрофане. – I реготав неприємним сухим смiхом.
– Треба буде поїхати в Лiтинський район, – перебивав його смiх рудоволосий пiтний Созоненко.
– Чого? Поживою пахне?
– А ти хiба не чув? – недовiрливим допитливим поглядом випитував правду з тьмяних очей: «Чи не збирається потайки поїхати?»
– Не мiряй усiх на свою мiрку. Розказуй.
– Розумiєш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гiтлерiвцiв, полiцаїв i старосту.
– Старосту? – холоне всерединi.
– Що, страшно? – смiється розкотисте Созоненко. – Звiсно, не пожалували, i тебе не пожалують. Так от, перебили всiх i об'явили радянську владу. Двiчi нiмцi робили напад на цi села, але вiдбивалися всi: i старi, i малi, i жiнки. Всi, до одного чоловiка, об'явили себе партизанами. Ну, а тепер виїжджає туди вiйсько, i села мають доноги вирiзати.
– Лiфер сказав?
– Лiфер.
– Значить, треба їхати. Ти вже приготувався?
– Уже.
– Поїду i я, – i, поспiшаючи додому, ще бiльше згинався, а нiздрi широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита кривавим потом i сльозами.
VIII
Надвечiр розвiдник iз загону iменi Ленiна помер. Недалеко вiд старовинного валу, праворуч могили Стражнiкова, ближче до озера, партизани пiшнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потiм лопатами швидко викопали неглибоку яму, щоб пiдгрунтова вода не потривожила вояцького тiла.
Поховали розвiдника з усiма партизанськими почестями. Накрили голову червоним прапором, тiльки замiсть рушнично-кулеметного салюту дали гарматний, бо патронiв було обмаль. На свiжий пагорбок поклали вiнок iз хвої, i вiн небавом почав зацвiтати дрiбним бiлим квiтом – пустився навскiсний тихий снiг.
Не одна могила уже виросла бiля спокiйного лiсового озера. Не встигли дужi ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися яснi очi на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала своїх оборонцiв мiцним, непробудним сном.
Вiддали останню шану, Дмитро навпростець снiгами пiшов до штабної землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слiдiв. Посеред озера його наздогнав Созiнов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим i блiдим.