– А що воно означає «лiнгвiст»?.. Ага… Закiнчиться вiйна, чого доброго, i справдi вiзьмусь за книги… Не тiльки про сiльське господарство чи художню лiтературу читатиму.
Зрiдка натрапляли на лiсорубiв, з насолодою грiлися бiля багаття, розпитували про життя, i командир не без гордощiв вiдзначав, що нi разу ре збився з дороги.
Чим ближче пiд'їжджали до Славногородецького чорнолiсся, тим бiльше Дмитро непокоївся, хвилювався i дужче поспiшав до завiтної землi, забуваючи, що треба було б подбати про вiдпочинок людей i коней. Хотiлося скорiше зустрiтися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в сумiжнiй областi, щоб дужче громити ворога.
Неначе до рiдної сiм'ї, тягнуло Дмитра до своїх братiв. Розумiв, що з великою родиною легше буде його загоновi, поширшають бойовi дiла, твердiшою стане пiд ногами уся земля.
Перед смерком, коли навколишнiй свiт за деревами почав звужуватися, а самi дерева поблизу стали збiльшуватися, заїхали в лiсництво; воно стояло бiля двох невеликих озер, передiлених свiтлою лiнiєю дороги. Тихий повiв сутiнкiв нiжно лягав на заснiженi будiвлi i казково зм'якшував їхнi обриси чи то синiми тiнями, чи то прозорим пилком, що розсiвався з обважнiлого гiлля.
На тихий стук у вiкно вiдчинилися хатнi дверi i почувся низький, обвiтрений голос:
– Хто там?
– Впускай, господарю, лiсових гостей. Душа наскрiзь замерзла! – обiзвався Пантелiй Жолудь.
Невисокий широкоплечий лiсник з напiвсивими вусами, що зливалися з чорною бородою, вiдкрив сiни.
– Заходьте, хлопцi.
– Заходимо, господарю. Як у вас – поганi всякої не водиться?
– Хто ж ви будете?
– Партизани, справжнiсiнькi.
– До ранку зможете вiдпочивати спокiйно, поки не почнуть десяцькi гонити на роботу селян.
Впевнено i гордо повiв лiсник коней у покриту дранкою стайню.
– Овес знайдеться у вас? – кинув навздогiн Дуденко.
– Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна вiдшукаю, аж дзвенiтиме, – промовив з-за плеча. Несподiвано хороша усмiшка освiтила все його обросле, замкнуте обличчя.
У хатi Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик. Господиня на жорнах меле ячмiнь, бiля неї в однiй сорочцi стоїть невеличка, рокiв шести, дiвчинка.
– Оце ж при «нових порядках» такi новi млини понаставали, – показує рукою на жорна Максим Петрович. – Не життя, а одна розкiш: на жорнах мели, у ступi товчи, веретеном пряди, на верстатi тчи, без солi їж, слiзьми умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини вiдкинув фашист наше життя.
Пiсля вечерi Дуденко сiв бiля каганчика писати вiршi. На його зосередженому виду вже мiнилися зморшки i тiнi, заворушилися по-юнацьки свiжi уста… До воїна почали стiкатися його надiї i друзi, широко стали розстелятися сподiвання, i навiть вбитi партизани приходили до нього, мiцнiше оживаючи в серцi, анiж на нiздрюватому, вогкому паперi. А коли знаходилися вiрнi слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося, наче саме щастя пересновувало його.
Пантелiй потупцював бiля Кирила, кiлька разiв заглянув через плече, потiм щось пробурмотiв про «музу, панночку парнаську», що категорично перебазовується в партизанськi лiси, i простягнувся на розстеленому по пiдлозi околотi соломи.
Дмитро пiдiйшов до мовчазної дiвчинки, пiднiс її на руках, i вона довiрливо приторкнулася чорною голiвкою до його грудей.
– Як тебе звати?
– Оксана.
– А де твої батьки?
– Фашисти убили, – на блискучих очах дiвчинки майнув жах i заiскрилися сльози.
Зашерхлими губами поцiлував дiвчинку в невисокий лобик i з тяжким почугтям опустив її на землю. Вiн боявся що-небудь сказати, щоб не вразити, ще бiльше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, лiг спати бiля Пантелiя.
– Дмитре Тимофiйовичу, ви б на лiжку лягли. Прямо аж совiсно менi. к ж мiсце, такi гостi… – бiдкалась господиня.
– Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно i краще i вiрнiше. Не перини, а землю чути пiд собою, – заспокоїв лiсничиху.
Уже почав дрiмати, коли почув тихенький приторк до плеча.
– Дядю, ви не спите? – нахилилася над ним дiвчинка.
– Нi, не сплю.
– Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата i маму? – зручнiше умостилась на соломi, тримаючись рукою за Дмитрове плече.
– Розкажи, дитино, – зiтхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку постать. Вiн не звик, щоб невеликi дiти, здебiльшого соромливi i несмiливi з малознайомими людьми, розповiдали про своє життя.
Оповiдання дитини, безпосереднє i страшне, з тими деталями, якi оминув би дорослий, тяжко вразило Дмитра.
– Влiтку до нас у село приїхали фашисти, як їх звуть, забулася…