– Гестапо?
– Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось iнакше. У них на рукавi таке вишиття, як двi гадючки, а на кашкетах – смерть. Страшнi, страшнi.
– Вiйсько СС?
– Еге ж, вiйсько есес, – закивала головою. – От i почали вони розстрiлювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно пороздавали… Мої батько, i мати, i тiтка встигли вскочити в лiс. Тато мене на руках нiс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах i почали стрiляти. Спочатку упали мама, потiм тiтка, а потiм – вже й не пам'ятаю. Прокинулась я пiсля полудня. Бiля мене лежить тато, трохи далi – мама, а ще далi на горбочку – тiтка. Почала я їх гукати – нiхто не озивається. Тодi у мене i ручка заболiла. Подивилась я, а вона вся в кровi. – Дiвчинка закасала рукав, i Дмитро побачив бiля лiктя синiй шрам.
– Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тодi я ще не знала, що вони вмерли насправдi, – i знову сльози блиснули на великих засмучених очах. – Спала я коло мами. Пiд їхню руку голову покладу i сплю. пла ягоди – їх багато у лiсi було: нiхто не збирав. Потiм тiтка такi великi зробилися… Я пiшла лiсами – дорогою боялася, щоб фашистiв не зустрiти. В лiсi мене i знайшов Максим Петрович.
– Ходiм, Оксанко, спати. Ти де будеш – на печi зi мною чи на лiжку? – запитала лiсничиха.
– Iз вами, – тихо вiдповiла дiвчинка i затупала босими нiжками по пiдлозi.
Довго не мiг заснути Дмитро, уявляючи, як жила Оксана бiля убитих батькiв. Потiм думки переносили його до сiм'ї i знову на обважнiлих крилах вертались до дiвчинки.
«Вiдiллються тобi, враже, сирiтськi сльози. Де б не заховався – з-пiд землi знайдемо тебе», – шептав потрiсканими устами.
Нарештi Дуденко погасив свiтло, поклав в узголов'я автомат, простягнувся на пiдлозi i незабаром заснув. Тiльки .один Максим Петрович не лягав, часто виходив на двiр, пильнуючи дороги i коней, та, наче подорожнiй, стукала у вiкно обмерзла гiлка плакучої берези.
Надвечiр напали на глянсуватий слiд полозкiв. Помiж глибоко втиснутими колiями хвилясте покрутився пунктир побурiлих, заморожених краплин кровi.
Дмитро скочив з коня i довго придивлявся до неширокої дороги, затиснутої з двох бокiв обважнiлим чорнолiссям. Подекуди на снiгу валявся невеликий жмуток пашi; потiм Дмитро знайшов кiлька закривавлених, зморожених в одно, шорстких шерстинок i догадався, що на санях лежали убитi свинi.
– Напали, здається, на слiд! – скочив на Орла i, сторожко озираючись по боках, поїхав попереду, тримаючи напоготовi автомат. Кiнь грайливо танцював по снiгу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко вiд дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, бiля неї лежало вiдро, недбало гадючився мотузок. В цей час iз березняка вийшов дiд з батогом в руцi i гвинтiвкою за плечима. Побачив вершникiв i чимдуж пустився назад в березняк.
– Дiду, почекайте! – гукнув Жолудь. Але старий тiльки спритно, не по лiтах, запетляв помiж деревами, голосно кричачи:
– Шпигуни! Шпигуни!
Незабаром iз лiсу повискакували рiзно вбранi партизани; бачачи, що вершники не збираються нi втiкати, нi вiдстрелюватись, кинулись до них, безцеремонне почали зсаджувати з коней.
– Шпигунiв затримали!
– Чом їх пост не перепинив?
– Попались, сукини сини! – загомонiли партизани.
– Ану втихомирся! – злегка вiдштовхнув Пантелiй високого чорноокого партизана, коли той хотiв зiрвати з нього зброю.
– Я тебе втихомирю! – вiдрiзав високий воїн.
– Товаришi партизани! Погано гостей зустрiчаєте, – спокiйно промовив Дмитро.
– Чого вiн нам баки забиває? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз i погибель, – пiдняв чорноокий гвинтiвку на Дмитра.
– Ану помовч, розумнику. I не бався своєю лялькою. Вояка найшовся! – Дмитро так визвiрився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив гвинтiвку прикладом у снiг. – Товаришi партизани, ми приїхали до вас. Хочемо влитися у ваше з'єднання, яким керує товариш Iван.
I Дмитро коротко розповiв про свiй загiн та про зустрiч з партизанами iз загону iменi Ленiна.
Пiсля цього настрiй у всiх змiнився. Уже нiхто не вигукував образливих слiв, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи зброї, супроводили в березняк; до табору не повели, чекаючи представника вiд штабу з'єднання.
Швидко опускалися зимовi сутiнки – синi на прогалинах, чорнi пiд деревами i голубi на високих шапках дерев; пiд ногами рiзкiше заскрипiли снiги.
З глибини лiсу збiльшенi сутiнками вийшли чотири чоловiки. У переднього, рослого, була тверда, не лiсова похiдка, на грудях висiв автомат, а з-пiд неглибокої вушанки вибивалося розкiшне, переплетене памороззю пасмо кучерявого волосся.