Дмитро насторожився, не спускаючи очей iз цього партизана. Неяснi спогади глухо заворушились у пам'ятi. Щось було знайоме в широкiй прямiй лiнiї плеч, мiцнiй похiдцi, в русi руки, якою вiн вiдкинув iз високого чола непокiрний чуб. I враз аж трусонуло мозок, затемнило очi. '
– Iване Васильовичу! – розриваючи коло, кинувся вперед.
– Дмитро! Дмитро Горицвiт! – Кошовий зрадiло зупинився на мить, потiм прискорено ступив уперед i, навхрест охопивши руками Дмитра, мiцно стиснув його в обiймах.
Тричi поцiлувались, вiдхилились назад i знову поцiлувались. Од радостi в Дмитра перехопило подих, задзвенiло у вухах, а серце так загупало, що здавалось – неначе хтось у сусiдньому кварталi рубає лiс. Затуманеним зором вiн бачить осмiхнене обличчя Кошового, веселi жмурки в очах, i шматок сизого неба в прорiзi дерев, i серп мiсяця, що заходить за хмару, а може то зовсiм i не хмара, а вiття щедро сипнуло памороззю, бо знову мiсяць виплив на невелику чисту ополонку.
– Оце так зустрiч! – не знаходить Дмитро слiв, щоб висловити свою радiсть, i не чує, як з-пiд сплетення заснiжених вiй виступають двi прозорi краплини.
– Неждана i хороша, – – усмiхається Кошовий i захоплено оглядає Горицвiта з усiх сторiн. – Прямо тобi вилитий партизан! Молодець, молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?
– Воюємо, Iване Васильовичу! – не без гордощiв одповiдає.
Йому приємно прямо глянути в розумнi iскристi очi колишнього секретаря райпарткому i вдвоє буде приємнiше розказати, як жив i боровся з ворогом весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайникiв, куди неохоче заглядалось, не було сумнiвiв, що не так вiн iде життьовою дорогою. Вiдчуття значущостi своєї справи зробило його смiливiшим, добрiшим i глибшим. Цi змiни, не вiдчутнi в щоденних клопотах, якось несподiвано випливали через деякий промiжок часу, i Дмитро, пiдсвiдоме, бiльше чуттям, нiж розумом, усвiдомлюючи їх, вiдчував мiцну радiсть.
– Може i в начальники вийшов? Хоча навряд – ти не любиш бути на виду.
– Довелося полюбити, Iване Васильовичу. Часи iншi настали, – гордовито вiдповiв, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про свої колишнi тiньовi закутки,
– Справдi? Ким ти?
– Командиром партизанського загону.
– Слави багато, а мороки ще бiльше, – пригадав Iван Васильович колишню реплiку Дмитра, i обоє щиро розреготались. – Радий за тебе, товаришу командире. Дуже! I я в чинах ходжу – командир партизанського з'єднання.
– Радий i за вас, товаришу командире! – Зразу ж виструнчився. – Приїхав зi своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, – Дмитро почав знайомити Дуденка i Жолудя iз Кошовим.
– На бiльшi оперативнi простори хочете виходити?
– На бiльшi.
– Добре дiло задумано… Поїзди рвете?
– Рвемо, Iване Васильовичу… Менi навiть у снах ввижаються далекi перестуки вагонiв. Найбiльше хвилюєшся, коли поїзд наближається до мiни.
– I в мене таке вiдчуття, – примружився Iван Васильович. – Чим рвете?
– Трофейними бомбами.
Дмитро розповiв про свої пiдривнi засоби.
– Iнтересно, але дуже небезпечно.
– Небезпечно, Iване Васильовичу.
– Ми вас iншими новинками порадуємо: є у нас вибуховi речовини i арматура для знесення поїздiв. Москва допомогла… Сiм'я жива?
– Жива.
– Як Ольга? Така сама щебетуха?
– Похмурнiла, Iване Васильовичу. Наче дорослою стала.
Отак невимушене розмовляючи, пiшли до штабу партизанського з'єднання. З кожним кроком наближався одноманiтний м'який гуркiт. Незабаром пiдiйшли до невеликої прогалини, де кружляли впряженi в керат троє коней. Пахло мiцним потом, збитим снiгом i свiжозмеленою мукою. Старий партизан вилiз iз землянки, розв'язав мiшок i засипав зерном чотирикутнiй покатистий кiш. Зерно вдарилося в дерев'янi стiнки, скоромовкою промовило «жить, жить», i камiнь загудiв глухiше, м'якше.
– Що це у вас – свiй млин? – зупинився на мить Дмитро.
– У нас усе своє: i друкарня, i млин, i дубильня, i олiйня, i навiть невеличка ковбасна фабрика.
– Спитать би, чи нема горiлчаного заводу, – пошепки промовив Пантелiй до Кирила.
– Тодi ти директором попросишся?
– Нi, знайомство з директором заведу.
Вартовi пропустили в простору штабну землянку, i Дмитро вражено зупинився бiля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою росiйською мовою.
– Iване Васильовичу, Москва?!
– Москва, столиця наша, – усмiхаючись, вiдповiв Кошовий i познайомив новоприбулих iз комiсаром з'єднання майором Кузнецовим i секретарем партбюро Гiрником.
Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зi своїми бiйцями до радiоприймача, вбираючи в кожну клiтину неповторний голос Великої землi.