X
Пiсля величної Сталiнградської епопеї, вiдгуки якої весiннiм громом сколихнули всю окуповану територiю, посилився приплив до партизанських загонiв. По всiй Українi зростала i змiцнювалась вiра в близьке звiльнення од неволi. Вiстки, одна надiйнiша вiд другої, наповнювали радiстю серця i пiдiймали народ на боротьбу.
Одночасно перед очима населення i партизанiв пропливала картина деморалiзацiї i розкладу розбитих iталiйських та мадьярських частин; обiдранi, голоднi, вони отарами заповняли придорожнi села i сунули безладним мiсивом.
Партизани нападали на них; коли можна було – без бою обеззброювали i зникали в лiсах. Розвiдники загону «За Батькiвщину» пiд керiвництвом Симона Гоглiдзе невпинно слiдкували за великою групою мадьярiв, а коли та розповзлася на двi частини, приблизно по шiстсот солдатiв у кожнiй, зразу ж повiдомили штаб загону. Негайно на радi штабу було накреслено план операцiї.
Вогневики з двох бокiв мали гарматами затиснути шлях на виходах з села; кулеметники залягли на головних перехрестях, а основнi сили загону i половина взводу штабної охорони повиннi були провести блискавичне обеззброювання. Був даний наказ не зачiпати мадьярiв, якщо тi не будуть чинити опору.
Саме проспiвали першi пiвнi, коли Дмитро пiд'їхав до гармашiв Пiдвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.
Помiж деревами низько пливли великi передвесiннi хмари. Пiд копитами Орла хрустiв молодий льодок, що затягнув невеликi калюжки, якi вдень iнодi так несподiвано добре запахнуть – не прiсним снiгом, а напiврозмороженою землею.
Невеликi партизанськi групи, всього по чотири-п'ять чоловiка, легко, мов тiнi, з'являлись i зникали у темрявi, припадаючи до вiкон i дверей, ждучи умовного знаку.
– Товаришу командир, щастя на нашому боцi! – пiд'їхав Симон Гоглiдзе. – Цi вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.
– Баба з воза – колесам легше, – вiдповiв, притримуючи коня.
– Чує моя душа, що iз гармати не вистрелиш сьогоднi. До того тепер мадьяр учений пiшов! – з удаваною зажурою похитав головою Пiдвисоцький.
– Навчили пiд Сталiнградом коржi з маком їсти. До кiнця вiку не забудуть.
Один за одним пролунали два пострiли, дивовижно нагадуючи стрiльбу з мисливських рушниць, i ракети навскiсними зеленуватими вогнями пiдвелися до низького хмарного неба. I зразу ж почулися дзвiн скла, гупання в дзерi i лункi голоси.
Пантелiй Жолудь першим увiрвався в простору хату i громовим голосом гукнув:
– Руки вгору! Давай «пушка»!
При колихливому свiтлi каганця заворушилися обiдранi i бруднi мадьяри. Сидячи, з широко розкритими вiд несподiванки i страху очима, пiдiймали руки вгору, дехто забився пiд лави i пiл, але нiхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скринi, висiла на стiнах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабiнами, буковi ложа яких сяяли i переливались блiдими плямами свiтла.
Бачачи, що в них не стрiляють i не збираються нiкуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали перемiщуватись запобiгливi усмiшки.
– Рус хорош! Рус хорош! – устаючи з долiвки, швидко заговорив чорний мадьяр.
– Самi знаємо, – резонно вiдповiв Пантелiй. – Чого ж ви, коли рус хорош, полiзли воювати з нами?
– Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мi бесюнтеттюк о горцвот 15, –
твердив одне й те саме.
Захопивши зброю, партизани побiгли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий пострiл.
– Поклали якогось гарячковитого офiцера, – прислухався Пантелiй.
– А може кого з партизанiв? – запитав Дуденко.
– Нi, наша, трьохлiнiйна вдарила.
В третiй хатi знайшовся кремезний, зарослий по самi очi мадьяр, що добре розумiв росiйську мову, i Пантелiй з ним завiв жваву розмову, а потiм, вийнявши засмальцьованого зошита i олiвця, записав кiлька мадьярських речень.
– Це для чого тобi? – поцiкавився Слюсар.
– Як для чого? В партизанськiм господарствi не здасться, думаєш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярiв розiграємо, прямо наче в кiно. Ти ще не знаєш мене! То як буде: «iдiть прямо цiєю дорогою»? – звернувся до високого мадьяра i швидко записав вiдповiдь: – «Менєм едьенешен езен оз утон».
– Чортiв Пантелiй! – захоплено прошепотiв Дуденко.
– Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякi дiла,
– Товариш партизан, – нiяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелiя. – Ви нас… ви нас не…