Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, бiжить за чоловiком. Темнiє в очах, чи то проклятi шинелi затемнили увесь свiт? Краєчком ока помiчає, що гестапiвцi женуть Софiю Шевчик. За материну спiдницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затiнена чорною терновою хусткою.
Куди ж дiтей ведуть?.. Дiти мої дрiбненькi, пальчики рiднi… Де ж Югина, Ольга?.. Андрiй конем поїхав…
Сива голова Iвана гойднулась бiля повороту… А куди ж тебе ведуть, мiй муже?
Вона простягає руки до чоловiка, скривавленi i чорнi. Чиїсь чужi округлi очi впиваються в Марiйку, над нею майнула тiнь, тупий бiль вiдкидає жiнку до плота. Бондариха падає горiлиць на курну дорогу, ловлячи до болю розширеним зором високе, недосяжне небо…
Село зганяли на площу бiля школи, Мовчазнi, похмурi хлiбороби, заплаканi жiнки так iшли на той майдан, неначе земля мала запастись пiд ногами.
– Чого волочиш ноги, як мертвяк! – часом розiрве зловiсну тишу сердитий окрик, зiв'ється гума та короткий крик сплесне i зразу ж обiрветься.
«Що воно буде?» – питали очi, стрiчаючись з очима, а знекровленi уста мовчали.
«Що воно буде?» – болiло серце в кожного. Одна думка наздоганяла iншу, одна одної не веселiша.
На низькому дощаному помостi бiля самої грушi-дички стояли три гестапiвця. Буйним цвiтом розквiтла розлога груша, i на її тлi чужi постатi були страшнi i огиднi, як гадюки в квiтнику.
Iз школи вивели пiд охороною Iвана Бондаря, Уляну Бiльську, Семена Побережного, Кирила Iванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа Iльченка i ще якусь невiдому жiнку. Коли їх довели до грушi, на помiст, похитуючись, вилiз Сафрон Варчук.
– Панове! Нiмецька справедлива влада нещадно карає тих, що служили вiрно бiльшовизму. Ще й серед вас є такi сукини сини, що помагають партизанам. Так не втекти їм вiд петлi, як оцим злочинцям, що стоять перед вами, – тикнув пальцем вниз на оточених людей. – Кайтеся, кажу вам. Бо не дiждетесь своїх бiльшовикiв. Не дiждетесь!
– Дiждемося, – глухою хвилею пронеслося над натовпом.
– Що?! – пiдскочив i затупцював на помостi Варчук, впився в людей, немов випитуючи, хто промовив це слово.
Мертва тиша була йому вiдповiддю. I тiльки сотнi очей так скинулись на нього, що вiн зразу обм'як, мерзлякувато повiв плечима, махнув рукою i злiз на землю. I зразу ж гестапiвцi умiло заарканили дерево кiлькома петлями.
Першого потягнули на помiст пораненого Iльченка. З-за плеча оглянувся вiн, потiм обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив:
– Прощайте, добрi люди… Дiтей моїх не забудьте. – I дрогнули губи, перекосились.
– Не забудемо, – простогнав майдан.
Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловiка. А товстий гестапiвець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, i вiн закрутився на шворцi, неначе веретено. Задоволено засмiявся фашист. I той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запiнених зубiв був страшнiший од самої смертi.
– Ааа! – сколихнувся майдан i побачив над помостом поблiдле обличчя Iвана Бондаря.
– Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер i смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тiльки самi не ждiть такої загибелi. Ворог вiшає нас, бо йому слiпить очi сонце з Москви. Iдiть назустрiч своєму сонцевi. Знаходьте свою праведну путь.
Хвилею зiтхнув натовп, i Варчуковi здалося, що з сотнi грудей вирвалось: «Знайдемо». А може то почулось? Пiдвiв голову, але нiхто не подивився на нього. В сотнях очей горiло горе, бiль i важкий упертий вогонь.
Удар держаком пiстолета кинув Iвана з помосту. Iще щось хотiв сказати роздертим ротом, але кров стишила слово – не почули його люди. Так, пiднiсши на руках, i повiсили Iвана Тимофiйовича не з помосту, а з землi, на однiй з нижнiх гiлок. I знову гладкий гестапiвець, оголюючи в усмiшцi жовтi зуби, крутнув повiшеного до себе, i вiн закрутився, пригинаючи гiлку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кiлька бiлих пелюсткiв i довго тремтiло кожним округлим, як сердечко, листком.
– Ой, людоньки! За що ж нам такi муки! – вирвався зойк з чиїхось жiночих грудей, i знову моторошна тиша, чорна i страшна, як вода на глибинi…
Софiю з дiтьми спiймали вже на городах. В селi Созоненко приєднав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапiвцям на хату Шевчика, а сам подався до школи.
Куди ж їх ведуть? Усiх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати… Там баба Орина зосталася, опухла, напiвмертва.
Софiя взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцiлувала у лоб i не помiтила, як своїми сльозами окропила дитяче личко… Ось i подвiр'я їхнє. Шумлять вишняки попiдвiконню. їх сам Григорiй садив… Григорiй! I не нажилася з ним, а вже вiдходить життя.