Невже бiльше не побачить її? – кидало в холод. Тривожнi i заспокiйливi думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серцi було так, начеб хто його iзнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне i вiдпустить, стисне i вiдпустить. I дивно: чим до'вше вiн думав про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим бiльше вкорiнювалась надiя, що таки вони живi, що не могло бути життя таким несправедливим до нього.
«А чим ти кращий за iнших?» – строго допитувалась невгомонна думка.
«Нiчим, – зразу ж погоджувався. – Та в тому й сила людини, що надiя живить її i в найтяжчi хвилини, як братня кров згасаюче життя».
– Вирушаємо? – пiд'їхав Тур. Трохи далi за ним притримували коней охоронцi. Дула їхнiх карабiнiв спиралися на пiдрiзанi гриви, охороняючи лiсову дорогу з двох бокiв.
– Поїхали, – одiрвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня.
Грацiйно вигинаючи шию, заграв пiд ним Орел i м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня бiля вух, i вiн, округляючи шию i косуючи розумним синiм оком, потягнувся, як довiрлива дитина, до свого господаря.
Дмитро вийняв з кишенi шматок хлiба, i Орел пiдхопив його м'якими губами, замахав головою.
Орел i Вiтер iшли поруч по вузькiй лiсовiй дорiжцi так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турової.
– Як ти думаєш, Дмитре Тимофiйовичу, чого нас у штаб викликають?
– Чого? – замислився, одганяючи тi самi думи. – Весна iде.
– Орати пора? – насмiшкувато примружив око.
– Нi, жати, косити настав час, – зрозумiв натяк Тура. – Життя тепер iнакше пiшло у нас: спочатку жнива, а потiм оранка.
– Це правда, – погодився Тур. – Великi дiла наспiвають.
– Знаєш, – раптом прояснiв Дмитро, i добра жмурка заграла в його чорних очах: – колись я читав розмову товариша Сталiна з одним чи то журналiстом, чи то письменником. I там товариш Сталiн сказав, що великому кораблю – велике плавання… От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубцi. По одному фашисту вбивали, дiяли розрiзнено, а тепер – яка сила! Так i сказав товариш Сталiн: великому кораблю – велике плавання. Ти неодмiнно цi слова усiм партизанам розтолкуй. – I замовк, сповнений тими згадками, що так тiсно єднали його i з Великою землею, i з тим свiтом, що принесе щастя усiй землi. Нiкого ж iз рiднi не було в Дмитра на тому великому привiллi, тiльки був у нього там єдиний порадник, друг, батько i полководець – великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити його.
Вбрiд перебрались через яругу, яка заросла лiщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, iшов легко i обережно, неначе плив по зеленавiй водi. На тому березi хтось невидимий суворо запитав:
– Пароль?
– Радянське Подiлля! – вiдповiв Тур, оглядаючись навколо, але так i не побачив дозорця.
Доки доїхали до штабу, пролунало iще кiлька окликiв, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синiв.
Iван Васильович Кошовий, комiсар штабу партизанського з'єднання майор Кузнецов i секретар партбюро Гiрник радо зустрiли Горицвiта i Тура. В напiвтемнiй вогкiй землянцi на столi зеленiла пошпилена тоненькими прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рiдної рiки.
– Як живеш-можеш, командире? – дужо стиснув руку Кошовий.
– Погано, товаришу начальник.
– А я думав, що ти нас порадуєш.
– Мало радостi. Фашисти впень вирiзають нашi родини i села. Партизани дiла просять.
– Дуже просять? – виключив радiо, що саме передавало маршi.
– Дуже.
– От за це й спасибi… А ти кажеш: нерадiснi вiстi привiз.
Iван Васильович усмiхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.
Сонячний промiнь iз крихiтного вiконця якраз упав хитким промiнням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрiлами.
Тiльки Дмитро з цiкавiстю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий:
– На велике дiло викликано вас, товаришi. Наша розвiдка доповiла, що в районному центрi зараз скупчилось до восьмисот фашистiв. Крiм того, в будинку вiдпочинку зiбралося нагулювати жир шiстдесят офiцерiв. к вiдомостi, що ця чорна сила iз полiцiєю буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирiшив першим напасти на ворогiв.
– Це дiло, – схвально кивнув головою Дмитро i вже не зводив очей з Iвана Васильовича, ловлячи кожне слово i зразу ж розмiрковуючи, як перетворити його в життя.