– А де ж батько, мати? – запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої голiвки.
– Убили їх, – обiзвався з хати голос дiвчинки. – Iвасю, бiжи в клуню по сiно!
– Я зараз, – метнувся хлопець на двiр.
Поклали сiдла пiд голови i лягли на широкому полу, що йшов од пiчки до причiлкової стiни. Дмитро умостив бiля себе хлопчика i пiд його спiвуче жеботiння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулицi голоси, брязкiт зброї, форкання коней i знову засинав, торкаючись рукою худого тiльця сиротини.
Уранцi, коли сонце променем постукалось у шибки, вiн почув притишенi голоси i шамотiння. Розплющив очi. Побачив, як босонога дiвчинка рокiв дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала iз печi онишником чималий горщик.
– Ганю, збiгай до тiтки Марiї за молоком. Скажеш – для партизанiв.
– Зараз, тiльки вiдцiджу картоплю, – метнула чорними косками.
– Це ж у нас i хлiба нема. Як ми будемо гостей вiтати? – задумався хлопець, i його чорняве обличчя нiби постарiло.
Зворушений Дмитро пiдвiвся з полу i довго дивився на дiтей ласкавими i сумовитими очима.
– Як вам спалося? – пiдбiг до нього Iвась. – Не замерзли? – i головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бiйцiв i зразу ж наказав:
– Де хочете, а дiстаньте для сирiт харчiв. Зараз же. А потiм роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.
– Дiстанемо! – швидко пiдперезався квген Свириденко i через хвилину вискочив з Остапцем у двiр до коней.
Ганя швидко схопила глиняний кухлик i почала зливати Дмитровi на руки.
– Ой, горе моє! Куди ж вашi поїхали не поснiдавши? – сказала таким жалiсливим голосом, як говорять лiтнi жiнки, i кинулась до вiкна.
– Вони скоро повернуться, – заспокоїв Дмитро.
XV
Було очевидно, що ворог про пiдготовку до нападу нiчого не знав. Коли й дiйшли якiсь чутки – не повiрив їм, бо ж у мiстi зiбралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загiн напав на полiцiйний участок, а тому вдень iз мiста виїхала каральна група – щось iз шiстдесят пiхотинцiв.
Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в лiс, а потiм несподiвано вдарити i ззаду, i з бокiв. Зв'язкiвцi на всякий випадок метнулись обабiч од шосе за допомогою. Коли автомашини увiйшли в глибину лiсу, партизани всiєю силою обрушились на карателiв, що, зiскакуючи на землю, лягали прямо на болотистiй дорозi i уперто вiдстрелювались, аж поки їх не знаходила вiрна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кiлька забруднених фрицiв здалося в полон, їх хотiли розстрiляти у вiдплату за одного вбитого i одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону.
Бiля Супрунiвки Дмитра наздогнав зв'язкiвець-мотоциклiст, озброєний танковим кулеметом Дегтярьова, i передав наказ штабу партизанського з'єднання вiдправити обидвi гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча i жаль було, одначе зразу ж направив Остапця iз запискою до командира вогневого взводу Пiдвисоцького.
По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанськi загони озброєним населенням, перемiшували його з обстрiляними лiсовими вояками. Окремо видiлили двi групи досвiдчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жiнки зносили перкаль i полотно для перев'язок – бинтiв не було. Всюди по хатах топилися печi – готувались до партизанського свята. I в кожному дворi вiдчувався той щасливий i святковий настрiй, що охоплює людську душу в хвилини найбiльших переживань, коли зовсiм не думається про своє особисте, бо воно так добре розiйшлося в навколишньому, як сiль в окропi. Вiрилося, що зовсiм недалеко ходить щастя, i тому особливим вогником свiтилися проясненi очi, вiльнiше дихалося i легше ходилося по землi.
Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками i поритої давнiми щiлинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя i переходив у гортанний клекiт:
– Я тобi сказав – не пущу! Значить, не пущу!
– Еге, так i не пустите. Сам утечу, – вперто твердив дитячий голос.
– Я тобi так утечу, що не сядеш i не ляжеш. Всього iзсиню, як буза.
– Нема такого права, тату.
– Ти знаєш, як мати .наша буде журитися, – почав доводити батько.
I зразу дитячий голос повеселiшав:
– Я вже маму втiшив. Вони сказали, щоб недалеко вiд вас тримався. Все ж може трапитися. А пiсля бою щоб разом прийшли додому. От що!
– Тьфу на вашу голову! I мале i старе заодно! – сплюнув лiтнiй чолов'яга в короткiй свитинцi. – Ходiмо вже разом, причепо, бо запiзнемось.
– Е? – ще недовiрливо протягнув хлопчик рокiв чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумiв, що його не обманюють, тому зразу ж споважнiв i, притримуючи рукою ремiнь карабiна, широкими кроками господаровито пiшов по галявинi, раз у раз перестрибуючи через напiвобваленi задавненi щiлини.